Урок № 7 (3 частина). Загальні відомості про дизайн.

Засоби виразності. Художники-конструктори у своїх виробах вибірково застосовують різноманітні засоби емоційно-художньої виразності, а саме: фактуру, текстуру, колір, графіку, пластичність і ажурність. Три перші цілком залежать від природних властивос­тей матеріалу та технології його обробки. Так, фактура, текстура і колір дерева, з якого зроблений предмет, можуть викликати не од­накові чуттєві емоції при користуванні цим предметом. Вони мо­жуть нести відчуття легкості або вагомості, досконалої вишука­ності, довершеності й лаконічної простоти або звичної буденності.

Фактура (від латинського factura — виконання) — спосіб пода­чі, формування поверхні твору. Загалом її поділяють на природну і технологічну. До природної відносять фактуру поверхні, яка не обробляється. Наприклад, природна фактура кори дерева, рогу оленя, каменю. Технологічну фактуру одержують у процесі від­повідної обробки матеріалів: різання, тесання, кування, карбуван­ня, шліфування або внаслідок виготовлення самих творів: плетін­ня, ткання, вишивання тощо.

Весь спектр фактури умовно можна поділити на рельєфну, дріб­но-рельєфну, шорстку і гладку. Рельєфну фактуру мають твори з го­стро вираженою пластикою поверхні, наприклад, плетені вироби з лози, рогози, соломи тощо. Дрібно-рельєфна фактура характери­зується слабо вираженою пластикою поверхні. Сюди відносять ткані, в’язані, вишиванні твори. Шорстку фактуру мають здебільшого не-шліфовані вироби з дерева, металу, каменю. Гладку фактуру мають поверхні твердих матеріалів після шліфування, полірування, лако­вого покриття. Наприклад, поліровані поверхні деяких виробів з де­рева, каменю і металу. Поверхня з гладкою фактурою залежно від чистоти обробки буває матовою, напівматовою і дзеркальною.

Текстура (від латинського textura — будова, зв’язок, ткани­на) — природний візерунок на поверхні розрізу деревини, деяких мінералів, рогу, утворений різноманітними шарами матеріалу. Во­на буває простою і складною, вигадливою і навіть примхливою. Ма­люнок текстури буває дрібний і великий, слабо і чітко виражений.

Графічність — позитивна якість композиції, яка своїми еле­ментами і трактуванням нагадує графіку або має з нею спільні засо­би виразності: лінії, крапки, плями, силуети. Розглянемо кожен із них окремо.

Поняття про колір. Колір відіграє велику роль у нашому житті і діяльності, оточує і супроводжує нас усюди. Художники, архітек­тори, дизайнери, розв’язують композиційні задачі, пов’язані з ко­льоровим кліматом міста, виробничого і суспільного інтер’єрів, виставкового ансамблю. Текстильники розуміють під цим термі­ном засіб, який застосовується для фарбування.

Колір — це властивість тіл викликати те чи інше зорове відчут­тя згідно зі спектральним складом відбитого або випромінюваного ними світла. Кольори поділяють на дві важливі групи: хроматичні й ахроматичні. До групи ахроматичних відносяться білий, сірий і чорний кольори. Вони характеризуються лише кількістю відбито­го світла або неоднаковим коефіцієнтом відбиття. Ахроматичні ко­льори відмінні один від одного тільки за яскравістю, тобто вони ві­дображають різну кількість світла, що падає на тіло.

Між найяскравішими — білими — і найтемнішими — чорними поверхнями є різні відтінки сірого кольору: світло-сірі, темно-сірі. Людське око розрізняє в гамі ахроматичних кольорів близько 3000 відтінків.

Хроматичні кольори — це ті кольори та їх відтінки, які ми розрізняємо в спектрі (червоний, жовтогарячий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий). Хроматичний колір визначається трьома фізичними поняттями: кольоровий тон, насиченість і яс­кравість Кольоровий тон і насиченість є якісними характеристиками ко­льору. Кількісний бік кольору визначає яскравість, тобто кількість кольору, відбитого від даної пофарбованої поверхні. Якість хрома­тичного кольору залежить від падаючого на зображуваний об’єкт загального світлового потоку.

Основні закони кольорознавства. Перший закон визначає, що для кожного хроматичного кольору можна знайти інший хрома­тичний, який при змішуванні з першим у певних пропорціях дає ахроматичний колір. Ці кольори називаються допоміжними, вони є контрастними один до одного. На кольоровому колі вони розта­шовуються на різних кінцях одного діаметра.

Другий закон стверджує, що змішування двох недодаткових хроматичних кольорів різних кольорових тонів дає новий кольоро­вий тон, що знаходиться на кольоровому колі на однаковій відстані від кольорів, що змішуються. Тому, з трьох кольорів, розміщених у кольоровому колі на однаковій відстані один від одного, можна отримати, змішуючи їх у певних пропорціях, усі можливі кольо­рові тони та їх відтінки. Наприклад, при змішуванні червоного, си­нього та жовтого кольорів можна отримати всі спектральні кольо­ри, тому вони мають назву — основні кольори.

За третім законом результат змішування залежить від самих кольорів, але не від спектрального складу світлових потоків, що викликають ці кольори. Завжди є можливість замінити спектраль­ний жовтогарячий сумішшю червоного з жовтим, і колір при цьо­му не змінюється.

Гармонія кольорів. Різні кольори і кольорові поєднання по-різ­ному сприймаються людиною, викликають різноманітні асоціації і почуття: можуть створювати почуття радості, підвищувати чи знижувати працездатність.

У простому поєднанні хроматичних кольорів з’єднують два до­поміжних кольори, скажімо червоний із зеленим, синій із жовтога­рячим, фіолетовий із жовтим. Це дуже розповсюджене поєднання: його часто застосовують у тканинах із малюнком, на килимових доріжках тощо. Якщо необхідно, контраст пом’якшують, додаючи до поєднання третій нейтральний колір, наприклад сірий.

За складного поєднання додаткових кольорів один із них беруть із двома або декількома відтінками. Поєднання трьох різних коль­орів дуже інтенсивне. Однак усі три кольори не потрібно брати в од­накових кількостях, один із них повинен переважати, а два інші — бути допоміжними.

У будь-якому поєднанні кольорів один колір повинен переважати, тобто бути визначальним, і він буде займати найбільшу поверхню. У кожного з нас є свій улюблений колір. Але не завжди варто цим ке­руватися при доборі кольору і поєднанні кольорів. Адже головною прикрасою виробу є гармонізація кольорів. Вдалим поєднанням може бути однотонна палітра багатьох відтінків якого-небудь кольору, але підібрати її досить важко. Тому найкраще в процесі художнього конс­труювання використовувати положення про гармонію кольорів.

Урок № 7(2 частина). Загальні відомості про дизайн

Однією з умов виразності об’єктів художнього конструювання є композиційна якість. Вона складається з гармонійності, співрозмірності та цілісності, які є важливими факторами естетичної до­сконалості виробів.

Гармонійність форми характеризується узгодженістю, відсут­ністю в композиції протиріччя між різними геометричними та фі­зичними (колір, маса, фактура) характеристиками.

Співрозмірність форм частин композиції повинна бути в тако­му співвідношенні, яке створює правильний масштаб для зорового сприймання кожної з них. Основу співрозмірності або масштаб­ності становлять усталені уявлення про нормальні розміри і маси тих чи інших предметів та їх частин. Як і гармонійність, співрозмірність форм — важлива умова композиційної цілісності.

Цілісність форми можна досягти відбором таких фізичних і геометричних характеристик частин композиції, за яких вона сприймається як єдиний закономірний організм. Невідповідність елементів форми за одними і тими ж ознаками (пропорції, фактура, колір) призводить до порушення цілісності. Цілісність передбачає також єдність структури й тектоніки.

У художньому конструюванні існують три види композиції: фронтальна, об’ємна, глибинно-просторова.

Фронтальна композиція — це композиція, що розташована в одній площині. Об’ємна — це композиція виробу, яку ми сприй­маємо з усіх сторін. Глибинно-просторова — ця композиція, що ви­конується з передаванням глибини простору.

У композиції художньо-конструкторських виробів діють такі закони, як масштабу, закон пропорційності, закон контрасту.

Закон масштабу. Серед об’єктів художнього конструювання трапляється чимало предметів, які мають однакову форму, але різ­ні розміри, що викликано певними функціональними вимогами.

Наприклад, набір фарфорових чайників, тарілок, майолікових дзбанків, мисок, дерев’яних ложок. Зрозуміло, що розміри цих предметів повинні мати розумні межі — від мініатюрних, через оп­тимальні, до великих. Найзручнішими в користуванні є предмети оптимальних розмірів. Звідси випливає, що людина (як користу­вач речей) у композиції об’єктів художнього конструювання є своєрідним масштабним еталоном, мірою всіх речей. Закон масш­табу розкриває логічно і художньо мотивовані метричні відношен­ня між людиною і твором, оточуючим середовищем і твором, його елементами та загальними габаритами форми.

Використання масштабів зводиться до трьох основних момен­тів. Перше — застосування звичайного антропометричного масш­табу, виходячи також із того, хто тим предметом має користувати­ся, чоловік чи жінка. Іноді масштаб набуває чітких «особистісних» ознак. У зменшеному масштабі випускають значну частину су­венірних виробів: пластику малих форм, дрібні, але вишукано оз­доблені побутові предмети з яскраво вираженими локальними оз­наками певного осередку народних художніх промислів краю, країни. Нарешті, третій момент зводиться до свідомого збільшення масштабу — гіперболізації, що сприяє вияву відчуттів урочистості, піднесеності, декоративності. У цьому масштабі виготовляли пере­важно твори, які пов’язанні з оформленням інтер’єру, ритуальні і культові предмети.

Надто великого масштабу твори, без будь-якого логічно-худож­нього мотивування, кваліфікуються як такі, що позбавленні масш­табу — амасштабні.

Відповідного масштабного ефекту можна досягти не тільки змі­нюючи розміри, а й пластичними, графічними засобами декору. Таким чином, закон масштабності демонструє широкі можливості емоційного впливу, підкреслює виразність форми стосовно людини й навколишнього середовища.

Виявлення масштабності в композиції забезпечують закон пропорційності, закон контрасту та засоби ритмічної організації форми.

Закон пропорційності передбачає інтуїтивну або свідому ор­ганізацію прийомів площинного та об’ємно-просторового формот­ворення на основі кратних і простих співрозмірних величин.

У композиції об’єкта художнього конструювання пропорційна співрозмірність форми не знайшла такої досконалої й детальної розробки, як у теоретичних працях майстрів архітектури (Вітрувій — перше століття до н.е., Альберті, Серліо, Палладіо — XVI ст., Віоллеле Дюк — XIX ст., Ле Корбюзье, Жолтовський І. — XX ст.), однак аналізуючи форму давньоєгипетського кам’яного посуду, можна виявити кратні і прості відношення між основними величинами. Кратні відношення дають ціле число повторення квадрата у плоскому прямокутнику або куба в паралелепіпеді — 1: 1, 1: 2, 1: 3, 1: 4тощо.

Прості відношення має в собі модуль, де вміщається ціле число раз по двох або по трьох координатах (2: 3, 3: 4, 2: 5, 3: 5, 4: 5, 5: 6). Простими відношеннями дизайнери дістають чітку співрозмірність площинних і просторових форм, що ґрунтуються на їх гармонійно­му зв’язку з оточуючим середовищем та людиною.

Складні ірраціональні відношення (наприклад, золотий пере­різ— 1,62…: 1) рідко трапляються в композиції виробів. Таким чи­ном, закон пропорційності — це гармонійне поєднання пропорцій частин, елементів у єдине ціле. Він дає змогу уточнити форму, знайдену на основі вже відомих загальних пропорційних законів (цілісності, тектоніки, масштабу), підпорядковуючись основній конструктивно-художній ідеї композиції.

Закон контрасту. Поняття контраст означає чітко виявле­ну протилежність відповідних властивостей предмета, стану, дії тощо. Закон контрасту в композиції об’єктів художнього конс­труювання має дещо іншу дію, ніж у природі або суспільній сві­домості. Якщо в природі закон контрасту діє невідворотно, як одночасна боротьба протилежностей і їх діалектична єдність, то в мистецтві художник вільний у виборі тотожностей, нюансу чи контрасту.

Тотожність характеризує найпростішу композиційну залеж­ність повторення різних величин (1:1) — метричних, ритмічних, пластичних, тональних, кольорових. Тотожні повторення застосо­вуються під час виготовленні наборів (ансамблю) однотипових ви­робів.

Композиційні відношення, що наближаються до повторення різних елементів, величин, властивостей площинно-просторової форми, називаються нюансами (буквально — відтінок, ледь поміт­на різниця). Таким чином, нюанс — це відношення близьких за властивостями композиційних ознак предмета.

Чітко виражені відмінності, нерівність і їх протиставлення в структурі твору називається контрастом композиції. В об’ємно-просторовій формі композиційні контрасти виражені переважно співвідношеннями протилежних пар, а саме:

а) метричний контраст форми (розмірів): низька — висока, вузька — широка;

б) пластичний контраст форми, елемент — частина, увігнута — опукла, статична — динамічна, симетрична — асиметрична;

в) контраст матеріалу форми (текстура, фактура, тон, колір), виразна текстура — ледь помітна, світла-темна, тепла-холодна;

г) контраст конструктивної ідеї (функції) форми.

Як бачимо, контраст у композиції має широке універсальне значення. Він охоплює всі контрастні пари композиційних прийо­мів та засобів виразності, а іноді стосується й конструктивної осно­ви виробу. Таким чином, за законом контрасту взаємодія контраст­них пар (елементів) посилює і загострює їх контрастність, а взаємодія тотожних і нюансних елементів послаблює їх якості.

Композиційні прийоми. На відміну від законів композиційні прийоми належать до категорій, що відіграють важливу роль у розробці конструктивних ідей тектонічної структури та посилен­ні пластичної й емоційної виразності композиції виробу. До голо­вних композиційних прийомів належать ритм, метр, симетрія, асиметрія, статика і динаміка.

Ритм — властивість, що характерна для багатьох явищ при­роди, у тому числі й для життя людини (ритми обміну речовин, серцебиття, дихання тощо), а також ритмічні цикли року, відпли­ви й припливи моря тощо. Ритмічність, повторюваність окремих рухів і їх циклів характерна для процесів праці, а тому знахо­дить своє втілення у матеріальній формі її продуктів. Як відобра­ження закономірностей реального світу, ритм увійшов у всі види мистецтва, став одним із необхідних засобів організації художнь­ої форми. У музиці, у танці він проявляється як закономірне чер­гування звуків або рухів. В архітектурі, образотворчому і декора­тивному мистецтві відчуття ритму створюється чергуванням ма­теріальних елементів у просторі. Час у такому ритмі замінено просторовою протяжністю, часова послідовність — просторовою.

Ритм як композиційний прийом художнього конструюван­ня — це повторення елементів об’ємно-просторової і площинно-ор­наментальної форми та інтервалів між ними, об’єднаних подібни­ми ознаками (тотожними, нюансними і контрастними спів­відношеннями властивостей тощо). Він буває простий і складний. Простий ритм — рівномірне повторення однакових елементів та ін­тервалів у об’ємно-просторовій та орнаментальній структурі й на­зивається метричним. Одним із прикладів метричного порядку може служити рівномірне розміщення «дармовисів» на гуцульських виробах із дерева.

Прийом ритмічності може ґрунтуватися не тільки на величині й послідовності елементів, йому можуть бути підпорядковані і пластичність, фактура, тон, колір. Складний ритм ґрунтується на поєднанні або накладанні простих елементів. Кількість комбіна­цій при цьому безмежна, але протяжність ритмічних структур має кількісні межі. Метричний і ритмічний композиційні прийоми по­будови форми поширюються також на геометричні тіла і їм подібні тектонічні структури, у побудові яких немає ознак ряду. Коло, квадрат і всі правильні багатокутники належать до ясно вираже­них метричних форм, а криві конусного перерізу (еліпс, овоїд, па­рабола, гіпербола) і спіралі належать до ритмічних фігур. Конус і піраміда метричні по горизонталі й ритмічні по вертикалі.

Аналогічно цим принципам типології підлягають також об’єм­но-просторові предмети та орнаментальні мотиви, форма яких подіб­на до відповідних геометричних тіл і криволінійних фігур.

Якщо для метричних композиційних структур характерна спокійна монотонність, урівноваженість, то ритмічні структури відзначаються різною частотою — сповільненою і зростаючою. Важливе значення для ритму має напрям. Ритмічна організація композиційних елементів (наприклад, взаємного розміщення ор­наментальних мотивів на площині) може здійснюватися в одному, двох або чотирьох напрямах (сітчаста композиційна схема орна­менту).

Симетрія як композиційний прийом — це чіткий порядок у розташуванні, поєднанні елементів частин відповідної структури виробів. Принцип симетрії зустрічається у природі (наприклад, кристали, листочки, квіти, метелики, птахи, тіло людини тощо). Симетрія вносить у об’єкти художнього конструювання порядок, закінченість, цілісність.

Відомо три типи симетрії. Перший, найпоширеніший — так звана дзеркальна симетрія. Фігури або зображення, розміщені в одній площинні, діляться лінією на однакові частини, аналогічно відображенню в дзеркалі. Цим типом симетрії наділена більшість об’єктів рослинного і тваринного світу, а також людина. Другий тип симетрії — осьова, трансляція або перенесення частини форми предмета відносно вісі. Симетричні фігури, що суміщаються на пло­щині одна з одною, можуть переноситися вздовж однієї або двох осей. Третій тип симетрії — гвинтова або циклічно-обертова, за­стосовується для об’ємних тіл обертання. Симетрична фігура рівномірно переміщується щодо осі, перпендикулярної до центра ос­нови, обертається навколо неї, залишаючись у межах кривої.

Порушення симетрії може застосовуватися з метою посилення виразності форми та її гострішого емоційного впливу на людину.

Асиметрія — відсутність будь-якої симетрії. Асиметрія вира­жає невпорядкованість, незавершеність. Вона за своєю суттю «ін­дивідуальна», тоді як в основі симетрії закладена певна типологіч­на спільність. їй підпорядковуються твори, наділені симетрією даного типу. У композиційному рішенні об’єктів художнього конс­труювання симетрія й асиметрія є важливими прийомами органі­зації цілісної форми.

Динаміка і її протилежність статика (урівноваженість) діють на емоції, визначаючи характер сприйняття форми виробу. Конт­раст відношень створює динаміку як «зоровий рух» у напрямі пере­важаючої величини. Це однаково стосується об’ємних і площинно-орнаментальних форм. Слабка динаміка виражається нюансними відношеннями елементів. Тотожні відношення величин форми за трьома координатами характеризують статичну структуру.

Композиційний прийом динаміки і статики ґрунтується не тіль­ки на вимірних величинах форми, а й на співвідношеннях інших властивостей (ажурності, тону, кольору, фактури тощо).

Урок № 7 (1 частина). Загальні відомості про дизайн.

Дизайн — це сучасне поняття, яке широко вживається у всіх сферах життя. Досить модною професією є й ди­зайнер. Щоб вироби були естетично досконалі, приваблювали нас своєю формою і вишуканістю, дизайнер має докласти чимало зу­силь для того, щоб вони були красивими.

Кожному з нас необхідно володіти загальними поняттями про художнє конструювання, уміннями будувати своє життя за за­конами краси. Тому важливо не тільки знати основні принципи ди­зайну, а й уміти виготовляти об’єкти праці за законами дизайну.

Слово дизайн, як правило, пов’язують із багатьма речами, які нас оточують, і переважно це красиві, привабливі речі із сучасними формами та кольором.

Дизайн (від англійського Design, від італійського disegno — позначення) — це творча діяльність, метою якої є визначення пев­них якостей промислового виробу.

У середині XX століття в професійному лексиконі для означен­ня формоутворення в умовах індустріального виробництва вико­ристовувався поняття «індустріальний дизайн». Цим поняттям підкреслювався його нерозривний зв’язок з індустріальним вироб­ництвом і конкретизувалась багатозначність терміну «дизайн». Треба сказати, що багато тогочасних часописів із питань техніки, під час розгляду питання про дизайн давали уточнення — індуст­ріальний дизайн. Але поволі цей термін з розвитком проектно-ху­дожньої діяльності в галузі індустріального формоутворення поча­ли називати одним словом — «дизайн». Частково це пояснювалось ще й тим, що суспільство вступило у фазу постіндустріального роз­витку.

Згодом дизайн увійшов практично в усі галузі діяльності люди­ни, став основною рушійною силою естетизації предметного сере­довища.

Дизайн застосовується під час створення будь-якого технічного промислового виробу, у будь-якій сфері людської життєдіяльності, де соціально-культурно обумовлено спілкування між людьми.

Дизайн, як творчий процес, можна поділити на художній ди­зайн (створення речей із точки зору естетичного сприйняття) та технічну естетику — наука про дизайн, ураховуючи всі аспек­ти, і перш за все конструктивність (ранній етап становлення ди­зайну), функціональність (середній), комфортність виробництва, експлуатації, утилізації технічного виробу тощо (сучасне розумін­ня дизайну).

Дизайн — це творчий метод, процес та результат художньо-тех­нічного проектування промислових виробів, їх комплексів і сис­тем, орієнтований на досягнення найбільш повної відповідності створюваних виробів та середовища в цілому можливостям та пот­ребам людини, як утилітарним, так і естетичним.

Зміст терміну «дизайн» має різні тлумачення: створення пре­красних форм, предметів; або — створення речей, які б мали рин­ковий попит. Вітчизняні спеціалісти розглядають дизайн як діяль­ність художника-конструктора в галузі проектування масової промислової продукції і створення на цій основі предметного сере­довища.

Художнє конструювання, як практика дизайну, є своєрідним методом проектування предметного середовища. Виникло воно на певному етапі культурно-економічного розвитку суспільства, є продовженням культури та перебуває на зламі двох своєрідних галузей людської діяльності — технічної й естетичної. Взаємодія двох видів діяльності визначає специфіку дизайну як особливого виду творчої естетичної діяльності, що поєднує естетичну і неесте­тичну діяльність у галузі матеріального виробництва.

Дизайн є невід’ємною складовою процесу проектування, мето­дом компонування предметних елементів та зв’язків у системах «людина — середовище» для отримання позитивних техніко-естетичних (споживацьких) властивостей об’єкта, що проектується, у співвідношенні з сучасним цілісним ідеалом матеріальної й есте­тичної культури.

Міжнародною радою із художнього конструювання (ІКСІД), до складу якої входять 67 професійних організацій із 37 країн сві­ту, дизайн розглядається як творча діяльність, метою якої є визна­чення формальних якостей предметів, що випускаються про­мисловістю. Ці якості включають і зовнішні риси виробу, але головним чином ті структурні і функціональні взаємозв’язки, що перетворюють виріб у єдине ціле як з погляду споживача, так і з погляду того, хто виготовив.

Дизайнер — це фахівець, що відповідає за функціональний і ес­тетичний рівень предметів та компонентів, створюючи певне сере­довище. Тобто, метою дизайнерської діяльності є естетична органі­зація предметного середовища.

Жорсткі закони конкурентної боротьби на ринку продукції ви­магають від художника-дизайнера враховувати вимоги споживачів до продукції, рівень розвитку нових технологій, особливості дизай­нерських традицій національних шкіл, народних майстрів.

Дизайн сьогодні — це провідна технологія у створенні будь-яких речей, починаючи від літаків та суден і завершуючи модель­ним одягом та побутовими приладами. Тому, дизайнер повинен працювати у творчій співдружності з інженерами, конструктора­ми, вченими, технологами, економістами, лікарями, знаходити цілісне уявлення про майбутній виріб, прогнозувати можливі нега­тивні наслідки від користування таким виробом людиною.

Дизайнер повинен мати широкий кругозір і гарний естетичний смак, уміти творчо мислити, володіти аналітичними й об’ємними методами пошуків форми, добре знати конструктивні й оздоблю­вальні матеріали. Таким чином, дизайнер займає чільне місце в га­лузі художнього конструювання, у проектуванні складних виробів, де технічна й естетична сторони однаково важливі.

Завдання дизайну — формування гармонійного предметного середовища, що найбільш повно задовольняє матеріальні і духовні потреби людини. Тому дизайн створює матеріальні цінності, які безпосередньо в процесі художнього конструювання набувають ес­тетичної цінності.

Дизайн за своїм характером, методом (художнє проектування) і метою належить до естетичної діяльності. За предметом, засобами і результатами дизайнерська діяльність входить до структури про­мислового проектування, а через нього — у систему промислового виробництва.

Як засвідчує світовий досвід, дизайн — це потужне джерело за­безпечення якості товарів та послуг, ефективний засіб суттєвого підвищення конкурентоспроможності промислової продукції, усього середовища життєдіяльності. Його застосування, за віднос­но незначних фінансових вкладень, здатне забезпечити вагомий позитивний ефект на економіку держави, на розвиток матеріальної культури суспільства.

За останні два десятиліття практика дизайну надзвичайно уск­ладнилася. Адже проектування принципово нових промислових виробів, художньо-конструкторські зміни у зовнішньому вигляді промислової продукції неможливі без серйозної зміни її технічних характеристик, без створення фірмового стилю, що охоплює всі сфери діяльності сучасної корпорації. Фактично, зараз неможливо знайти сфери виробничої чи соціальної практики країни, у якій би не брали участь професійні художники-проектувальники, дизай­нери.

На чому ґрунтується дизайнерське проектування? В основі художньо-конструкторської діяльності лежить композиція. По­няття «композиція» у мистецтвознавстві має кілька значень. У пе­рекладі з латинського composition означає — твір, поєднання, роз­міщення, зіставлення. Композицією називають будь-який твір мистецтва, незалежно від його виду: архітектура, музика чи живо­пис. Крім того, під композицією розуміємо творчий процес (компо­нування) — побудову художнього твору, об’єднання його частин в єдине ціле. Композиція — це також наука, теорія творчості, що має відповідні закони, прийоми компонування та структурного аналізу виробу.

Основи композиції були закладені ще в давніх трудових тради­ціях українців, і слугували основою у творчих проявах народних майстрів. Народні художні ремесла продукували традиційні пред­мети домашнього вжитку, в яких функціональні якості органічно поєднувалися з естетичними.

Розглянемо більш докладно закономірності композиції з ураху­ванням основних понять, що є провідними для практики дизайну (див. табл.).

СИСТЕМА КОМПОЗИЦІЙНИХ ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ, ПРИЙОМІВ І ЗАСОБІВ






Провідні поняття та положення

Композиційні закономірності

Композиційна якість

Гармонійність, співрозмірність, ціліс­ність

Види композиції

Фронтальна, об’ємна, глибинно-про­сторова

Композиційні закони

Закон пропорційності, закон масшта­бу, закон контрасту

Композиційні прийоми

Ритм, симетрія, асиметрія, статика, динаміка, монохромія, поліхромія

Засоби виразності

Ажурність, пластика, текстура, фак­тура