Урок № 14

Тема. Знайомство з редактором SketchUp.

Операції опрацювання тривимірної графіки розглянемо на прик­ладі роботи з програмою SketchUp, адже прийоми роботи з цією про­грамою типові для всіх програм, що опрацьовують 3D-графіку.

SketchUp — прикладна програма для швидкого та простого створення, перегляду та модифікацій 3D-графіки.

Ця програма була створена для комбінування елегантності й спон­танності малювання ескізів олівцем зі швидкістю сучасних цифрових медіа. Розроблена для концептуального проектування, ця достатньо потужна, легка в розумінні програма, дає змогу швидко та легко ство­рювати 3D-графіку.

Програма SketchUp містить достатньо компактний набір різнома­нітних інструментів з «інтелектуальною системою керування», який значно спрощує процес створення 3D-рисунка. На сьогодні це до­сить популярний інструмент для 3D-моделювання, особливо для інди­відуального використання.

Програма має зручний інтуїтивно зрозумілий інтерфейс. Можна використовувати для створення, перегляду і редагування 3D-проектів. До складу SketchUp також входить плагін Google Earth, який дозво­ляє після створення 3D-об’єкта розміщувати його в картографічно­му сервісі пошукового гіганта. SketchUp призначено для ентузіастів, прихильників концепції самостійного моделювання нових меблів, ландшафтів віртуального саду або нових моделей технічних виробів і, навіть, середньовічного палацу.

ВІКНО ГРАФІЧНОГО РЕДАКТОРА ДЛЯ РОБОТИ З ТРИВИМІРНОЮ ГРАФІКОЮ

Рядок меню в SketchUp містить такі компоненти:

1. Файл.

2. Правка.

3. Вигляд.

4. Камера.

5. Малюнок.

6. Інструменти.

7. Вікно.

8. Довідка.

Принцип роботи з командами меню аналогічний всім іншим при­кладним програмам.

Панель інструментів

 

Вибір                                            Поворот

Лінія                                             Витягнути

Прямокутник                                 Орбіта

Коло                                             Виділення

Дуга                                             Збільшуване скло

Створити компонент                      Масштабне збільшування

Гумка                                           Інтернет-довідка

Вимірювальна стрічка                     Непласка місцевість

Заливання                                    Глобальна модель

Виштовхування/ витягування          Обрати модель

Переміщення /Копіювання             Частина моделі

Урок № 13

Тема. Загальні відомості про комп’ютерне об’ємне моделювання.

Тривимірна графіка (3D-графіка) призначена для імітації фотогра­фування або відеозйомки тривимірних образів об’єктів, які можуть бути попередньо підготовлені у пам’яті комп’ютера.

При використанні засобів тривимірної графіки синтез зображень виконується за алгоритмом, що містить:

1. Попередня підготовка. На цьому етапі складається опис сцени. Треба передбачити всі об’єкти та їх деталі, тому бажано мати намальо­ваний ескіз.

2. Створення геометричної моделі сцени. Будуються тривимірні гео­метричні моделі об’єктів, що мають ширину, довжину та висоту. Об’єкти розташовуються у тривимірному просторі, причому їх можна вкладати у середину інших об’єктів. Набір інструментів щодо ство­рення геометричних моделей називається геометричним конструк­тором сцен. Після створення геометричної моделі, сцену можна роз­глядати з любого ракурсу.

3. Робота над композицією: світло та камери. Відбувається налаш­тування моделей джерел освітлення та «розставляння» знімальних ка­мер. Правильний підбір джерел освітлення дає змогу виконати іміта­цію фотографування сцени в будь-яких умовах освітлення. Освітлен­ня всіх об’єктів, їхні тіні та відблиски світла розраховуються програ­мою автоматично. Моделі знімальних камер надають можливості розглядати тривимірну сцену та виконувати її зйомку під будь-яким кутом зору.

4. Підготовка та призначення матеріалів. Виконується робота, що забезпечує візуальну правдивість сцени та наближує якість зображен­ня до реальної фотографії. В наш час є великі можливості по ство­ренню нових матеріалів або вибору готових матеріалів із вже готових бібліотек, що можна знайти на CD-дисках або в Інтернеті. Працюючи з матеріалами, можна налаштовувати їх властивості, зокрема, силу від­блискування, прозорість, рельєфність. На матеріали можна вміщувати фотографії реальних об’єктів навколишнього світу. Окрім того, фо­тографії можна використовувати у якості фону сцени.

5. Візуалізація сцени (тобто формування сцени) процес, що займає досить довгий час, залежить від складності сцени та швидкодії ком­п’ютера. На етапі візуалізації програма розраховує та наносить на зоб­раження всі тіні, відблиски, взаємне відбивання об’єктів. Для підвищення достовірності зображення можна створити імітацію природних явищ (дим, туман тощо).

Середовище, створене таким чином, називається віртуальним світом (тобто, потенційно можливим). На запитання: «Чи не простіше сфотографувати реальну сцену?», можна відповісти, що є випадки, коли використання тривимірної графіки є єдиним можливим рішенням.

Застосування 3D-графіки

Комп’ютерне проектування. 3D-графіку можна використовувати у випадках, коли потрібно вбу­дувати уявлювану сцену в зображення реального світу. Така ситуація типова для задач архітектурного проектування. Одна справа — роз­дивлятися креслення майбутньої будівлі на папері (це задача для спе­ціалістів), та зовсім інша — побачити тривимірний образ цієї будівлі на фоні реальної місцевості з урахуванням денного освітлення або електричного освітлення та тіней. У даному разі 3D-графіка позбав­ляє необхідності створення макета та забезпечує можливості синтезу зображення сцени для будь-яких погодних умов та під будь-яким ку­том зору.

Можна уявити й іншу ситуацію: не уявний об’єкт вбудовується в реальний фон, а навпаки, зображення реального об’єкта слід вбуду­вати в тривимірну сцену як складову частину. Такий спосіб застосу­вання 3D-графіки потрібен, наприклад, для створення віртуальних ви­ставочних центрів або галерей, на стінах яких розміщені реальні кар­тини. «Подорожуючи» по таких залах, можна наближатися до кож­ної картини та роздивлятися її.

До області автоматизованого проектування (Computer Aided Design — CAD) відносять застосування 3D-графіки з метою синтезу зовнішнього вигляду складних деталей, що виготовляються методом штампування, візуального втілення складних технічних виробів, які поки що тільки проектуються (наприклад, нові моделі автомобілів, літаків тощо). Створення тривимірних образів деталей та конструкцій нелегке завдання, але, все ж менш трудомістке, ніж виготовлення повнорозмірних макетів таких об’єктів.

Комп’ютерні ігри. Звичайно, комп’ютерні ігри — найпоширені­ша галузь застосування 3D-графіки. Це не тільки створення віртуаль­ного світу, а й заселення такого світу віртуальними тривимірними пер­сонажами. У процесі вдосконалення програмних засобів моделюван­ня тривимірної графіки та з появою нових комп’ютерів зі збільшени­ми ресурсами пам’яті, комп’ютерні віртуальні тривимірні світи, в яких діють персонажі комп’ютерних ігор, стають все більш складними та схожими на реальну дійсність.

Комбінована зйомка. Тривимірна графіка допомагає й там, де ви­конання реальної фотозйомки неможливо або потребує значних ма­теріальних витрат, а також дає змогу синтезувати зображення подій, які не зустрічаються у повсякденному житті.

Наприклад, з допомогою 3D-графіки можна «зазирнути» у пра­цюючий двигун автомобіля, відтворити науково-фантастичний сюжет з далекого минулого Землі або її майбутнього, а можна зобразити зовсім неіснуючі світи. Віртуальні об’єкти не мають таких фізичних характеристик, як вага або жорсткість, тому засобами 3D-графіки лег­ко «змусити» слона літати.

Комп’ютерна мультиплікація. Головні аргументи на користь 3D-графіки з’являються тоді, коли мова йде не про синтез окремо­го фотореалістичного зображення тривимірної сцени, а про ство­рення комп’ютерної мультиплікації. Адже фахівці зі створення муль­типлікаційного, або, як його ще називають, анімаційного кіно, зна­ють, яких зусиль потребує елементарний рух на екрані. Кожний еле­ментарний рух розбивається на низку проміжних стадій, які зображуються у вигляді окремих кадрів. Далі ці кадри знімають на кіно- або відеоплівку та відтворюють на екрані послідовно (один за одним), таким чином створюється ілюзія руху. Тому, при типовій швидкості відтворення (30 кадрів на секунду) для мультфільму, що іде протягом 10 секунд, потрібно намалювати 300 кадрів!

Програми для роботи з 3D-графікою дають змогу значно спрос­тити роботу над такими мультиплікаційними відеофрагментами че­рез використання методів анімації тривимірних сцен.

Галузями для використання 3D-графіки створення комп’ютерної мультиплікації є:

телевізійна реклама, кінозйомка з включенням анімаційних ефектів (як приклад можна назвати багато фільмів, хоча б фільми: «Володар перснів», «Парк юрського періоду» тощо):

підготовка відеороліків, створення відеотренажерів для навчання пілотів або водіїв тощо.

Недоліки 3D-графіки:

підвищені вимоги до апаратної частини комп’ютера, в тому числі до об’єму оперативної пам’яті, наявності вільного місця на жорстко­ му диску та швидкодії процесора;

необхідність великої підготовчої роботи зі створення моделей усіх об’єктів сцени, котрі можуть попасти у поле зору знімальної камери, та присвоєння їм матеріалів (але ця робота звичайно окупається отриманим результатом);

менша, ніж при використанні двовимірної графіки, свобода у формуванні зображення. Мається на увазі, що малюючи картину пензлем на папері або засобами двовимірної графіки на екрані, неможливість цілком вільно змінювати будь-які пропорції об’єктів, порушувати правила перспективи тощо, якщо це необхідно для втілення ідеї. У 3D-графіці це також можливо, але потребує додаткових зусиль;

необхідність контролю над взаємним розміщенням об’єктів у складі сцен, особливо при виконанні анімації;

необхідність прийняття додаткових заходів, щоб надати реалістичнішого вигляду об’єктам (тому, що іноді результати візуалізації сцен засобами тривимірної графіки виглядають «занадто ідеально правильними», а тому недостатньо реалістичними). У зв’язку з цим до складу програм тривимірної графіки входить багато фільтрів, для імітування таких ефектів, як глибина різкості зображення, імітація ефекту фотоплівки тощо.

Найпоширенішими редакторами 3D-графіки нині є:

3D Studio Max (виробник Discreet). Мабуть найвідоміший та потужніший з усіх 3D-редакторів. Дозволяє опрацьовувати як статичні зображення так і тривимірну анімацію. Окрім власних засобів моделювання, має інтерфейс для підключення додаткових модулів (від сторонніх фірм). Отже можливості програми легко розширюються. Має величезний вибір інструментів.

Maya. Продукт нового покоління систем комп’ютерної графіки для створення візуальних ефектів та реалістичної 3D-анімації цифрових персонажів. Має потужні інструменти для створення ефектів для кіно- та відеопродукції, рекламних роликів, комп’ютерних та відеоігор тощо.

Google SketchUp — програма для 3D-моделювання, дуже проста у використанні, тому за допомогою неї можна створювати трьохвимірні моделі, які до цього ніколи не працювали з 3D-графікою. Програма містить набори простих фігур (як прямокутники, лінії тощо). Ці фігури легко перетворюються у трьохвимірні моделі різних форм. Використовуючи велику бібліотеку компонентів, можна за кілька хвилин накладати на моделі текстури, змінювати колір, додавати тіні. Най­ частіше програма використовується для Google Earth. Готові зображення можна зберегти у форматі Google Earth або у вигляді графічного файлу.

Blender — досить оригінальна програма, з дещо складним інтерфейсом, що є певною перешкодою для початківців. Але, пристосувавшись до роботи у Blender, користувач розуміє його переваги та неохоче переходить на інші пакети.

Урок № 12

Тема уроку. Маркетингові дослідження проекту

1. Загальні аспекти маркетингової діяльності

Перехід економіки України на ринкові умови господарюван­ня обумовлює перенесення управлінських рішень з виробничих ланок сучасних підприємств до ланок збуту. Це чітко було сфор­мульовано ще в 1952 р. на фірмі «Дженерал електрик»: «Марке­тингова концепція ставить відповідальних за маркетинг на поча­ток, а не в кінець процесу виробництва та інтегрує маркетинг у всі сфери фірми. Тому маркетинг своїми дослідженнями та звітами констатує, визначає інженерові-розробникові, відділу дизайну та виробництву, чого потребує споживач від кожного виробу, яку за це він хоче дати ціну, і де та як виникає потреба. Маркетинг зумовлює планування виробу, планування виробництва…, а та­кож продаж, збут і сервіс виробу». Таким чином, маркетинг — це комплексна система управління ринком (підприємствами), основ­ними елементами якої є:

товар;

ціна;

місцезнаходження товару

стимулювання попиту.

У процесі дослідження кожен із цих елементів аналізують і що­до кожного з них розробляють відповідну стратегію і тактику. Звід­си випливає формулювання маркетингового планування як уп­равлінського процесу та підтримування відповідності між маркетинговими цілями підприємства та його потенційними мар­кетинговими можливостями і ресурсами.

Основна мета маркетингового планування — побудувати діяль­ність підприємства таким чином, щоб органічно і найефективніше поєднати виробництво, задоволення потреб споживачів, прибуток та розвиток підприємства.

На підставі обробки інформації з самоаналізу якостей власної продукції підприємство розробляє стратегічний план дій на пе­ріод більший ніж півтора роки, який вказує, які маркетингові дії підприємство повинно здійснити з метою:

виходу на ринок з новим продуктом або послугою;

припинення реалізації минулих товарів або послуг;

завойовування нової групи споживачів;

розширення (звуження) сфері діяльності засобами придбання або продажу.

Наступною змістовою частиною планування маркетингу є розробка ринкової тактики, яка, на відміну від ринкової страте­гії, розробляється на найближчі місяці і являє собою конкретні дії, що виконуються з метою реалізації обраної маркетингової стратегії підприємства. У разі необхідності оперативного реагування на зни­ження проектованого обсягу продажу підприємства застосовують такі тактичні маркетингові прийоми:

термінове скорочення виробництва;

форсування рекламної діяльності;

стимулювання збуту за допомогою зниження цін;

матеріальне заохочення персоналу, зайнятого збутом;

прискорена перевірка якості або деяких споживчих властивостей товарів із наступними рекомендаціями виробництву;

перевірка ефективності всіх елементів механізму збуту і каналів реалізації.

У випадку, якщо обсяг виробництва не встигає за зростанням попиту, можливими є наступні варіанти тактичних маркетингових заходів:

збільшення масштабів виробництва;

скорочення витрат на рекламу і стимулювання збуту;

підняття цін;

часткове згортання механізму збуту, наприклад, шляхом скорочення числа працівників збуту.

2. Виявлення проблем і формулювання мети дослідження

Виявлення проблеми — це формулювання предмета маркетин­гового дослідження. Без цього можна зібрати непотрібну й дорогу інформацію і скоріше заплутати, чим прояснити проблему. Гарне виконання цього етапу орієнтує на збір й аналіз конкретної інфор­мації, необхідної для прийняття рішення. Якщо дослідник точно не знає, що потрібно вивчити, необхідно провести попереднє про­роблення, використовуючи інформаційний аналіз.

Коли проблеми виявлені, варто визначити і сформувати цілі до­слідження. Цілі дослідження можуть бути пошуковими, що перед­бачають збір попередніх даних, які проливають світло на проблему. Описові цілі мають на увазі опис якихось визначених явищ. Нап­риклад, буде потрібно виявити обсяг продажів визначеного товару на конкретному ринку. Експериментальні цілі припускають пере­вірку гіпотези про якийсь причинно-наслідковий зв’язок, напри­клад, що зниження цін на товар на 1 % призведе до збільшення об­сягу продажів на X %.

Типовими задачами маркетингових досліджень є:

вивчення характеристик ринку;

оцінка потенціалу ринку;

аналіз розподілу часток ринку;

аналіз збуту;

аналіз тенденцій ділової активності;

вивчення товарів конкурентів;

короткострокове прогнозування;

довгострокове прогнозування;

вивчення політики цін.

У результаті систематизації й узагальнення інформації зви­чайно одержують таблиці, діаграми, графіки й інші матеріали, що, на думку маркетолога, допоможуть зрозуміти зміст інформа­ції. Однак, найбільш коштовним результатом маркетингових до­сліджень є аналітична записка, у якій на підставі всебічного аналізу і синтезу зібраної інформації представлений інформацій­ний варіант управлінського рішення. Ґрунтуючись на матеріалах аналітичної записки і зіставляючи їх з наявною власною інформа­цією й інтуїцією, керівник фірми приймає власне управлінське рішення.

На жаль, багато керівників звикли приймати рішення лише на основі власних умовиводів. Це згубний шлях, що рано або пізно поставить підприємство в скрутне положення. Але якщо керівник має інформацію, отриману в результаті маркетингових досліджень, то він, по-перше, зможе підтвердити або спростувати свої розумін­ня, а по-друге, прийняти обґрунтоване рішення.

Результати маркетингового дослідження повинні бути пред­ставлені у вигляді звіту. Звіт включає дуже коротке резюме, що містить постановку задачі й основні результати, опис методики і результатів дослідження, висновки і рекомендації. Статистичні матеріали, детальні роз’яснення методики повинні бути винесені в додатки.

Методи маркетингових досліджень. Існує чотири основних ме­тоди збору інформації: опитування, спостереження, експеримент та імітація.

Опитування — це з’ясування позицій респондентів щодо якого-небудь питання. Опитування — найпоширеніший метод дослідження, що дозволяє одержати інформацію із самомого ши­рокого кола питань. Техніка опитування містить у собі вимірю­вальні інструменти і методи збору інформації. Методами збору інформації за опитування є: анкети, персональні інтерв’ю, інтерв’ю по телефону, анкети, відправлені поштою. Найчастіше як вимірювальний інструмент використовуються анкети. У ши­рокому змісті анкета — ця ряд запитань, на які опитуваний по­винний дати відповіді. Анкета — інструмент дуже гнучкий, пи­тання можна задавати безліччю різних способів. Анкета вимагає ретельної розробки, випробування й усунення виявлених не­доліків до початку її широкого використання. У недбало підго­товленій анкеті завжди можна знайти цілий ряд методичних по­милок. Типові помилки — постановка запитань, на які неможливо відповісти або на які не захочуть відповідати, а та­кож запитання, що не вимагають відповіді. Найчастіше відсутні питання, на які варто було б обов’язково одержати відповіді. Кожне запитання потрібно перевірити з погляду внеску у досяг­нення результатів дослідження. У ході розробки анкети дослід­ник ретельно відбирає запитання, які необхідно задати, вибирає форму цих запитань, їх формулювання і послідовність.

Форма запитання може вплинути на відповідь. Дослідники виділяють два типи запитань: закриті і відкриті. Закрите запи­тання містить усі можливі варіанти відповідей, і опитуваний просто вибирає один з них. Відкрите запитання дає опитуваному можливість відповідати на нього своїми словами. Відкриті запи­тання часто дають більше інформації, оскільки опитувані можуть сформулювати відповідь за своїм розсудом. Особливо корисні від­криті запитання на пошуковому етапі дослідження, коли необхід­но встановити, що люди думають. З іншого боку, відповіді на за­криті запитання легше інтерпретувати: зводити в таблиці, піддавати статистичному аналізу.

Формування запитань також вимагає обережності. Дослідник повинний користуватися простими, недвозначними словами, що не впливають на відповідь.

Велике значення має також послідовність запитань. Перше з них повинне, за можливістю, розбудити в опитуваних інтерес. Важкі або особисті питання краще ставити наприкінці, щоб опиту­вані не встигли замкнутися в собі. Запитання варто ставити в логіч­ній послідовності.

Персональне інтерв’ю — універсальний метод проведення опитування. Можна поставити багато запитань, доповнити ре­зультати бесіди своїми спостереженнями. Це самий дорогий із чо­тирьох видів опитування. Він вимагає більш ретельного плану­вання і контролю.

Розрізняють два види інтерв’ю: індивідуальні і групові. Індиві­дуальні припускають відвідування людей удома, за місцем роботи або на вулиці. Інтерв’юер повинний домогтися співробітництва, бесіда може тривати від декількох хвилин до декількох годин. У ряді випадків, як компенсацію за витрачений час, опитуваним вручають грошові суми або невеликі подарунки.

За групового інтерв’ю запрошують для бесіди зі спеціально під­готовленим інтерв’юером про товар, послугу, організацію або про­блему не більше 10 чоловік. Бесіда триває кілька годин. Ведучий повинний мати високу кваліфікацію, об’єктивність, знання теми й галузі діяльності, про яку піде мова, розуміти специфіку динамі­ки групового і споживчого поводження. У протилежному випадку результати бесіди можуть не тільки виявитися марними, але і вво­дити в оману. За участь у бесіді необхідно виплатити невелику гро­шову винагороду.

Бесіда, як правило, проходить у приємній обстановці. Для того, щоб ще більше розташувати співрозмовників, подають каву, про­холодні напої. Ведучий починає бесіду із загальних запитань, за­охочує вільний і невимушений обмін думками між учасниками інтерв’ю в розрахунку на те, що динаміка групового поводження дозволить виявити їхні справжні почуття і думки. Висловлення за­писують за допомогою відеокамери або магнітофона, потім вивча­ють, намагаючись розібратися, як споживачі приймають рішення про покупку. Групове інтерв’ю — один з основних дослідницьких методів маркетингу, що дозволяють глибше зрозуміти думки і по­чуття споживачів.

Інтерв’ю по телефону — кращий метод швидкого збору інфор­мації. У ході його інтерв’юер має можливість роз’яснити незрозумілі для опитуваного запитання. Два основних недоліки інтерв’ю по телефону: опитати можна тільки тих, у кого є телефон; і бесіда повинна бути короткою та не носити особистісного характеру. Якщо респондент займає високу посаду, то з ним часто буває важко встановити телефонний зв’язок.

Запитальники, що відправляються поштою, можуть бути за­собом вступу в контакт з особами, що або не погодяться на персо­нальне інтерв’ю, або на відповідях яких може позначитися вплив інтерв’юера. Поштова анкета вимагає простих, чітких запитань, її перевагою є найбільший ступінь деталізації проблем. Недоліки: непрезентативність і невисокий відсоток повернення таких ан­кет.

Спостереження — це метод дослідження, за якого вивчаючий веде безпосереднє спостереження за досліджуваними об’єктами, не вступаючи з ними в контакт і не роблячи на них впливу. Спосте­реження проводиться відповідно до заздалегідь сформульованих правил.

При спостереженні об’єкти дослідження не знають, що за ними спостерігають, і поводяться природно, що підвищує вірогідність отриманих результатів. Крім того, існує можливість врахувати навколишню ситуацію. Недоліки цього методу — суб’єктивність і труднощі досягнення репрезентативності вибірки.

Імітація — це заснований на застосуванні ЕОМ метод, що доз­воляє вивчати вплив різних маркетингових факторів на досліджу­вану величину за допомогою математичних моделей, а не в реаль­них умовах.

Спочатку будується модель контрольованих і неконтрольованих факторів, з якими зіштовхується фірма. Потім різні сполучен­ня факторів закладаються в комп’ютер, щоб визначити їх вплив на загальну стратегію маркетингу. Імітація може враховувати без­ліч взаємозалежних факторів. Однак вона складна, важка в засто­суванні і сильно залежить від закладених в основу моделі припу­щень.

Джерела маркетингової інформації. Існує велике різноманіття видів маркетингової інформації, використовуваних маркетолога­ми. Основними з них є: факти, оцінки, прогнози, узагальнені зв’язки, чутки.

Факт — подія або умова, що спостерігається прямо (найпрості­ший вид маркетингової інформації).

Оцінки — відрізняються від фактів тим, що базуються скоріше на умовиводах і (або) статистичних прийомах, ніж на прямому спостереженні і підрахунку. Така оцінка може відрізнятися від факту.

Прогнози, на відміну від оцінок, зв’язані з майбутнім. Частко­во вони засновані на екстраполяції тенденцій, частково на аналогії і частково на здоровому глузді.

Узагальнені зв’язки часто використовують на практиці як ос­нову для оцінки і прогнозу. Наприклад, вони встановлюються між обсягом продажів і таких факторів, як національний дохід, довіра споживача, план витрати корпоративного капіталу тощо.

Чутка відрізняється від факту тільки тим, що джерело інфор­мації менш надійне. Але чутка може бути єдиним доступним дже­релом окремих видів інформації, наприклад, планів конкурентів. Таким чином, чутки займають визначене місце в маркетинговій ін­формаційній системі будь-якої компанії.

Найбільш важливими джерелами маркетингової інформації є:

Джерела всередині компанії: спеціалізовані групи співробіт­ників, періодичні звіти, всілякі інформаційні зв’язки.

Офіційні джерела: звіти урядових агентств, звіти торговельних асоціацій, звіти про наукові дослідження тощо.

Конкуруючі товари: розбирання і дослідження виробів конку­рентів, а також інформація про вироби, що є в компаніях.

Конференції і семінари — можуть бути безцінним джерелом інформації з новітніх технологій. Вони також надають можливість обговорення проблем з експертами.

Консультанти — учені з науково-дослідних інститутів і фа­хівці з інших організацій.

Клієнти і користувачі можуть зробити внесок як у ринкові дослідження, так і висловлювати свою думку про вироби або тех­нології.

Сторінки Інтернету — дозволяють за допомогою могутніх по­шукових систем зібрати величезну кількість технічних даних, па­тентів та іншої інформації.

Патентна література — це особлива цінність для ведення розробок у конкретних технічних галузях. Вона також є істотною і необхідною умовою у ході розгляду питання про патентування;

Законодавчо-правові і нормативні акти — закони, положен­ня, інструкції, стандарти.

Технічна література, що містить наукові публікації фахівців і матеріали конференцій із відповідних тем, істотне джерело інфор­мації.

Підручники — корисні для легкого введення в нову тему.

Виробнича література — містить матеріали з конкретної га­лузі, що публікуються виробничими асоціаціями й іншими джере­лами. У ній звичайно представлені дані гарної якості із останніх тенденцій і розробок.

Спеціалізовані виставки — надають прекрасну можливість для збору інформації про вироби конкурентів. Вони корисні також для встановлення контактів із потенційними партнерами.

Торговельні ярмарки — безцінні для ринкових досліджень і для збору технічної інформації. На них звичайно можливо устано­вити гарні контакти й одержати цікаву інформацію про новітні продукти.

Звіти про дослідження ринку — складаються багатьма органі­заціями і часто надаються користувачам за плату. На жаль, не за­вжди існує чіткий взаємозв’язок між ціною та якістю звіту.

Звіти про дослідження ринку часто з’являються в професійних журналах, виданнях професійних і торговельних асоціацій, публі­каціях професійних органів тощо. Велика частина цих джерел коштує недорого, тому основні зусилля йдуть на те, щоб їх просто знайти. Деякі звіти про дослідження ринку є в бібліотеках, а більш дорогі звіти можна знайти в організаціях, що займаються дослід­женням ринку, або в їх агентів.

Електронні засоби. Інтернет є невичерпним джерелом будь-якої інформації. Однак, вартість електронних послуг може бути високою. Тому варто уважно вивчити їх вартість перед проведенням дослід­ження. Це важливо, тому що часто та ж сама інформація доступна в інших джерелах за більш низькими цінами. Варто вивчити WEB-сторінки потенційних клієнтів і конкурентів, тому що на них може бути коштовна і, у той же час, безкоштовна інформація.

Урок № 11

Тема уроку. Економічне обґрунтування проекту

експертиза виробу нерозривно пов’язана з економікою ви­робництва, і має достатньо складну структуру. Це пояснюється тим, що виріб має багато характеристик, не лише з точки зору ди­зайнера, а й технолога, інженера, соціолога, маркетолога. їх необ­хідно враховувати не лише під час виготовлення дослідного зразка, а й після випуску виробу в серійне виробництво. Однак провідною в експертизі є його економічна частина, тому коротко розглянемо економічне обґрунтування виробу з позицій основ сучасного вироб­ництва.

В основу розвитку людського суспільства покладене матеріаль­не виробництво, створення матеріальних благ. Виробництво ма­теріальних благ у кожній суспільно-економічній формації має свої специфічні особливості, здійснюється за допомогою знарядь праці.

Процес праці включає три основні моменти: праця людини; предмети праці; засоби праці.

Праця людини — це змістовна, цілеспрямована діяльність лю­дей, у процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосе­редкують, регулюють і контролюють обмін речей між собою й одно­часно змінюють власну природу.

Предмети праці — це речі (об’єкти) природи, на які людина впливає в процесі праці, піддаючи їх обробці.

Предмети праці бувають двох видів: дані самою природою (наприклад деревина); ті, що підлягають наступній обробці (руда), їх називають сирим матеріалом або сировиною.

Засоби праці — це речі чи комплекс речей, якими людина впли­ває на предмети праці.

Виробничі сили — це фактори, які забезпечують перетворення речей природи у відповідності з потребами людей, створюючи ма­теріальні і духовні блага, і визначають ріст продуктивності сус­пільної праці.

До структури виробничих сил належать:

людина (головна виробнича сила);

засоби праці;

предмети праці (засоби виробництва);

сили природи, які використовуються людьми;

форми і методи організації виробництва;

наука;

інформація.

Оскільки виробничі сили відтворюють відношення людини до природи, то, з однієї сторони, вони повернуті до сил природи, а з іншої — до системи суспільних, перш за все, економічних від­носин, у складі яких виділяють техніко-економічні, організа­ційно-економічні, соціально-економічні, тобто виробничі відно­сини.

Виробничі відносини — це суспільна форма розвитку виробни­чих сил у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ.

Такою ж суспільною формою є і відношення власності.

Власність можна розглядати як виробничі відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої си­ли, предметів споживання, послуг, об’єктів інтелектуальної влас­ності у всіх сферах суспільного відтворення.

Відносини власності за своїм економічним змістом охоплюють усю сукупність виробничих відносин, є їх системною сутністю.

Економічна система — це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробниц­тво, обмін, розподіл і споживання товарів і послуг, а також на регу­лювання такої діяльності у відповідності з метою суспільства.

Основними елементами економічної системи, її підсистема­ми, є:

виробничі сили;

техніко-економічні відносини;

організаційно-економічні відносини;

виробничі відносини, чи відношення до власності;

господарський механізм, так як регулювання економічної діяльності здійснюється за його допомогою.

Витрати використовуються для оцінки та аналізу виконання планових показників, вивчення результатів діяльності окремих підрозділів і підприємства в цілому.

При плануванні, обліку й аналізі витрати класифікуються за оз­наками і поділяються:

за місцем виникнення — на витрати виробництва підрозділу, дільниці, служби;

за видами продукції, робіт, послуг — на витрати на вироби, групи однорідних виробів, одноразові замовлення, реалізовану продукцію;

за видами витрат — на витрати за економічними елементами, статтями калькуляції;

за способом перенесення витрат на продукцію — на прямі та не­прямі;

за ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат — на умовно-змінні й умовно-постійні або змінні чи постійні;

за календарними періодами — на поточні та одноразові.

Собівартість продукції (робіт, послуг) — це виражена в гро­шовій формі витрата на виробництво і збут продукції. Собівартість об’єднує дві частини вартості — вартість використаних засобів ви­робництва і частину вартості необхідного продукту,

Вартість використаних засобів виробництва об’єднує витрати на використання предметів праці (сировини, матеріалів, енергії, тари тощо) та частину вартості засобів праці, перенесену на продук­цію у вигляді амортизаційних відрахувань.

Вартість необхідного продукту являє собою сукупність вит­рат для відтворення робочої сили і складається не тільки з коштів на оплату праці, а ще й з грошових виплат і безплатних послуг із суспільних фондів споживання, які в собівартості промислової про­дукції відображені частково, у вигляді відрахувань на соціальне страхування.

Обидві ці частини забезпечують просте відтворення вироб­ництва.

Третя частина вартості — додатковий продукт суспільства — використовується для розширення виробництва, виплат та без­платних послуг із суспільних фондів споживання.

Таким чином, собівартість є основою вартості.

Собівартість продукції визначається індивідуальними затрата­ми праці в умовах досягнутого на конкретному підприємстві технічного рівня виробництва (індивідуальна собівартість), тимчасом як вартість продукції (робіт, послуг) — затратами суспільно необ­хідної праці.

Собівартість продукції, як найважливіший інструмент виміру рівня затрат суспільної праці, є основою для формування та вдоско­налення цін, визначення доходу, прибутку, рентабельності та ін­ших фінансових показників.

До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включа­ються:

прямі матеріальні витрати;

прямі витрати на оплату праці;

інші прямі витрати;

До складу прямих матеріальних витрат включається вар­тість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу ви­роблюваної продукції, купівельних напівфабрикатів та комплек­туючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат.

До складу прямих витрат на оплату праці включаються за­робітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконанні робіт або наданні послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат.

До складу інших прямих витрат включаються всі інші вироб­ничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкрет­ного об’єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних ділянок, амортизація тощо.

Серед економічних категорій, що використовуються в ринково­му механізмі господарювання, є ціна.

Ціна — це грошовий вираз вартості товару. За її допомогою порівнюють витрати і результати господарської діяльності, обґрун­товують вибір найефективніших напрямків капітальних вкладень і розвиток нової техніки, стимулюють виробництво та споживання високоякісних видів продукції.

Ціна виступає важливим інструментом конкурентного проце­су. Конкурентне ціноутворення є основою саморегулювання ринку та еквівалентного обміну товарами.

Суть ціни найбільш наочно проявляється в її функціях: роз­подільчій, урівноважуючій, інформаційній, стимулюючій та збере­ження доходності підприємства.

За характером обслуговуваного обігу продукції всі ціни поділя­ються на відпускні, оптові та роздрібні.

Залежно від розмірів купівлі-продажу товарів існують біржові, внутрішньофірмові, трансферні, роздрібні ціни.

Ціни за впливом на них конкуренції поділяють на конкурентні, монопольні, регульовані, індикативні.

Ціни відрізняються за територією дії — поясні, національні, світові.

Існують також базові ціни, ціни пропозиції, прейскурантні, ви­робництва, пільгові.

Завдання економічного обґрунтування проекту. Після обґрун­тування прототипу виробу, чим підтверджується принципова мож­ливість його виготовлення, на конструкторському етапі необхідно дати: обґрунтування витрат необхідних матеріалів, засобів енергії, грошових коштів на оплату праці при виготовленні виробу; визна­чення собівартості виробу, що виготовляється; величини заплано­ваного прибутку і договірної ціни виробу; визначення рівня рента­бельності виготовленого виробу; планування випуску виробу: кошторис доходів і витрат. Тобто необхідно зробити попередню економічну оцінку доцільності постановки розробленого проекту на виробництво, її випуску й продажу.

На цьому етапі розробки проекту слід одержати відповіді на такі питання:

яким має бути розмір коштів для здійснення випуску першої продукції;

чи буде отримано прибуток від реалізації проекту і якщо так, то чи буде він достатнім для повернення грошей;

через який термін будуть повернуті гроші;

наскільки ємним за платоспроможним попитом, перспектива­ми і конкуренцією буде прогнозований ринок нової продукції;

якою є планова собівартість продукції, яку розробляють;

яким є обсяг випуску продукції на ринок;

скільки років триває реалізація товару на ринку тощо.

У процесі попереднього економічного аналізу корисно визначи­ти дійсну вартість майбутніх грошових потоків, яку генерує інно­ваційна продукція.

Питання прибутку може бути вирішальним для багатьох видів інноваційної продукції. Якщо неможливо продати продукцію за ці­ною, що перекриває очікувані виробничі витрати і будь-які пов’язані з цим платежі (виробничі накладні витрати, торговельні витрати тощо), то немає сенсу братися за розробку. Економічна оцінка спроектованого виробу здійснюється на підставі його порівняння з відомими зразками-аналогами і включає оцінку наявності недорогих матеріалів, можливості використання відходів.

Процедура оцінки вартості виробництва проекту. Економічне оцінювання об’єкта й процесу технологічної діяльності доцільно здійснювати у такій послідовності:

• визначити витрати матеріалів (Мз) за таблицею:

РОЗРАХУНОК ВИТРАТ МАТЕРІАЛІВ

Матеріал

Вартість одиниці вимірювання, грн

Витрати матеріалів

Вартість витрат, грн

 

 

 

 

 

 

Разом

 

визначити вартість витрат на електроенергію Це) під час роботи:

E = Pt,

де Е — спожита електроенергія (кВт/год);

Р — потужність споживача електроенергії (Вт);

t — тривалість роботи споживача електроенергії (год);

Це = 0,25Е,

де Це — вартість спожитої електроенергії; 0,25 — вартість тарифу на електроенергію (грн/кВт);

— здійснити розрахунок оплати праці оп) на підставі, що оплата працівника 3-го розряду здійснюється погодинно:

Роп = tрд х 500 грн/міс / (8 год/рд х 22 рд),

де tрд — тривалість виконання робіт з виготовлення виробу (год);

— визначити величину податку на заробітну плату п), який складає 15 % від заробітної плати

Оп = 0,15,

— визначити амортизаційні відрахування на інструменти та об­ладнання за таблицею:

АМОРТИЗАЦІЙНІ ВІДРАХУВАННЯ НА ІНСТРУМЕНТИ ТА ОБЛАДНАННЯ

 

Інструменти і обладнання

Вартість, грн

Час зносу обладнання, грн

Амортизаційні відрахування, грн

 

 

 

 

A=0,1 х B/N,

де A — величина амортизаційних відрахувань на 1 робочу зміну (6 год), (грн);

0,1 — коефіцієнт, що враховує 10 % від собівартості обладнання;

В — вартість обладнання, (грн); N — час зносу обладнання в днях;

• визначити загальну собівартість виготовлення виробу:

С = Мз + Цеопоб + Оп,

• визначити величину прибутку (П) внаслідок реалізації виробу в межах 10-25 % від собівартості виробу:

П = (0,1-0,25)С,

• визначити договірну ціну (Дц) реалізації виробу:

Дц=С+П,

• визначити рентабельність проектованого виробу:

Р = (П/Дц)х100%.

Загальний підхід полягає у створенні електронної таблиці в комп’ютерному табличному редакторі, яка дасть можливість до­сліджувати вплив ключових параметрів на вартість проекту, почи­наючи з простої моделі та поступово її ускладнюючи. Це дослід­ження рекомендується проводити в такому порядку:

визначити вартість елементів виробництва;

створити електронну таблицю для визначення вартості виготовлення продукції;

розрахувати розмір усіх витрат на комерціалізацію проекту;

доповнити електронну таблицю відсутніми витратами по проекту;

дослідити чутливість вартості проекту до ключових параметрів.

Слід пам’ятати, що за допомогою сучасного програмного забезпечення легко розробити доволі складні моделі, здатні давати конкретний результат навіть за суперечливих даних. Майстерність полягає в тому, щоб дати реалістичні оцінки й виявити області невизначеності.

Основними джерелами даних можуть бути:

відомості про аналогічні вироби. Зібрана по крихтах інформація може стосуватися матеріалів, компонентів, вузлів, дизайну, характеристик продуктивності;

виробники та постачальники обладнання, які, зазвичай, із готовністю надають інформацію про його ціни й робочі характеристики. Іноді така інформація доступна через рекламні ма­теріали та Інтернет-сторінки компаній;

компанії, що постачають матеріали й обладнання, є природнім джерелом інформації про склад, специфікацію, ціни, знижки тощо. Коли вимоги до матеріалів не відповідають зазначеним даним у прайс-листах, постачальники часто можуть надати роз­цінки або надійні калькуляції на ці матеріали.

Загалом, підхід до оцінки собівартості виробництва проекту можна здійснити шляхом послідовних дій:

Скласти виробничу схему проекту, позначивши на ній зв’язки між етапами.

Для кожного етапу перерахувати всі чинники, які можуть вплинути на вартість. Вирішити, що відомо, а про що потрібно довідатися з інших джерел.

Там, де можливо, потрібно знайти інформацію про вартість, зробити обґрунтоване припущення, переконатися, що не вводите себе в оману, недооцінюючи реальну вартість.

Створити комп’ютерну великомасштабну таблицю (наприклад, в Microsoft Excel, щоб змоделювати виробничу схему та витрати) Переконайтеся, що вона дає розумні відповіді.

Якщо собівартість трохи вища або дуже близька до очікуваної ціни продажу, то це є підставою для продовження роботи.

Якщо вартість набагато нижча за очікувану ціну продажу, можливо щось не враховано або недооцінено. Необхідно повторно перевірити розрахунки.

Продовжити аналіз виробничої схеми, ускладнюючи її відповідно до збільшення знань про процес. Там, де можливо, варто замінити оцінки реальними даними.

Джерела та шляхи економії матеріальних ресурсів проекту. Раціональне та економне витрачання окремих елементів проекту має неабияке економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енер­гії для виробництва продукції в різних галузях народного госпо­дарства, переважаючою часткою матеріальних витрат у загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів дає змогу з тієї самої кількості сировини і матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в цілому на кожному підприємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання ма­теріалів існує відповідна система техніко-економічних показ­ників.

На підприємствах, що переробляють первинну сировину, засто­совують показник (коефіцієнт) виходу або видобутку готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, кольорова металур­гія — коефіцієнт видобутку міді з руди, цукровий завод — вихід цукру з буряків.

На окремих підприємствах використовують витрати сировини на одиницю готової продукції. Наприклад, підприємства чор­ної металургії — витрати залізної руди, коксу на 1 тону чавуну, на підприємстві мінеральних добрив — витрати сірчаної кисло­ти на 1 тону суперфосфату.

На підприємствах обробної промисловості використовують ко­ефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ва­ги до норми.

На окремих підприємствах розраховують коефіцієнт вико­ристання площі матеріалу (листовий прокат, тканина, шкіра).

Коефіцієнт використання об’єму матеріалу (деревина). Ефективніше використання обігових фондів передбачає роз­в’язання завдань з економії сировини, матеріалів, палива, електро­енергії.

Коефіцієнт використання об’єму матеріалу (деревина). Ефективніше використання обігових фондів передбачає роз­в’язання завдань з економії сировини, матеріалів, палива, електро­енергії.

Джерела показують, за рахунок чого можна досягти економії, шляхи показують, як саме, за допомогою яких заходів можна за­ощадити ті чи інші види матеріальних ресурсів.

Джерела економії матеріальних ресурсів:

зниження ваги виробів;

зменшення питомої витрати матеріалів;

скорочення витрат і відходів сировини і матеріалів;

використання відходів та побічних продуктів;

утилізації вторинних ресурсів;

заміна натуральних видів сировини та матеріалів штучни­ми їх видами.

Шляхи економії матеріальних ресурсів:

I. Виробничо-технічні заходи

первинна обробка та збагачення сировини;

комплексна переробка сировини;

застосування ресурсно-зберігаючої техніки;

запровадження маловідходної та безвідходної технології.

II. Організаційно-економічні заходи

удосконалення матеріальних нормативів;

поліпшення організації матеріального забезпечення вироб­ництва;

упорядкування системи ціноутворення;

застосування дійової системи економічного стимулювання.

Серед джерел та шляхів економії матеріальних ресурсів най­більше уваги можна приділити:

комплексній переробці сировини — це процес промислової пере­робки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх ко­рисних її компонентів та їх повне використання, включаючи і тех­нологічні відходи;

вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини, відхо­ди виробництва і споживання, які можуть бути використані у ви­робництві;

відходи виробництва — залишки сировини і матеріалів, які втратили первісну споживчу вартість (обривки, стружка, технічне масло, жом);

відходи споживання — виробничого споживання (брухт, гума, тара); побутового споживання (ношені речі, одяг, макулатура).

Урок №9 (продовження)

Наприклад, у формоутворенні меблів останнім часом з’явили­ся нові тенденції впливу, які безпосередньо пов’язані з появою но­вих матеріалів, що у свою чергу впливає на конструкцію виробів. Меблі, в яких метал використовується в якості основного конструк­ційного матеріалу, відрізняються більш вільною просторовою ор­ганізацією та можливістю складної трансформації (сучасний стиль «Хайтек»).

Можна виділити деякі типові конструктивні системи, що вико­нуються з різноманітних матеріалів, що надають формам споруд та виробів характернних ознак, які впливають на їх пластику та тек­тоніку (тектоніка — наука про вплив матеріалу на форму та роботу конструкції). Існують два основних типи конструкції — просторо­во-відкриті (монолітні або решітчасті) та конструкції, які викону­ються в єдиному об’ємі.

Із розвитком виробництва та попиту, в об’єктів технологічної діяльності заявляються, як правило, нові робочі функції, а нова техніка та технологія (це особливо стосується електроніки, комп’ютерної техніки тощо) дають можливість використовувати нові конструкції, що відповідно, змінює не лише габарити виробів, але і їх форму.

Необхідно відзначити, що вплив нових матеріалів та конс­трукцій на форму не здійснюється автоматично, іноді деякий час зберігається традиційне рішення зовнішнього вигляду виробів та машин (деякі моделі автомобілів, засобів пересування, прасок тощо). У даному випадку форма знаходиться в протиріччі до конс­трукції, функціональні та виразні можливості яких використову­ються частково. Перетворення зовнішнього вигляду об’єкта технологічної діяльності можливе завдяке творчому впливу ди­зайнера на процес проектування. Але дизайнер повинен урахову­вати деякі аспекти.

У процесі формоутворення об’єктів проектування використову­ються різні конструктивні системи, тому важливим є те, що дизай­нер повинен виявити у зовнішній формі виробу, визначити основну конструкційну особливість. Якщо ж за основу конструкції виби­рається другорядний конструктивний елемент, то цілісність форми руйнується.

За використання старої, діючої форми для нового за функціями об’єкта технологічної діяльності не обов’язково прив’язуватися до всіх елементів форми старої конструкції. Тобто — новим функ­ціям повинна відповідати нова конструктивна основа.

Характер зовнішньої форми сучасного об’єкта проектування тісно пов’язаний із технологією його виготовлення. У більшості ви­падків, кожна сучасна технологія (литво, зварювання, штамповка тощо) надає нові можливості, з точки зору нового формоутворення, тому для отримання нової повноцінної форми виробу потрібно шу­кати та використовувати нові технологічні методи. Від дизайнера вимагається не тільки володіння знаннями в галузі сучасних техно­логій, а також постійне вивчення та пошук нових способів вирішен­ня технологічних завдань. Упровадження нових технологічних ме­тодів часто пов’язане з організаційними труднощами, але дизайнер повинен відстоювати своє рішення, якщо це економічно виправдо­вується та сприяє створенню нових якісних виробів. (Відомо, що за хорошим проектом іноді виготовляються погані вироби).

Коло питань, які повинен вирішувати дизайнер у галузі техно­логії, дуже поширене. По-перше, це врахування трудомісткості виготовлення виробів та значення найбільш раціональних методів його відпрацювання. Тут вагоме значення мають два аспекти — правильне поєднання різних матеріалів та вміння виключати тех­нологічні процесі, пов’язані з ручною обробкою матеріалів. Дру­ге, яке безпосередньо відноситься до технології та якості форми, — це питання про можливість укрупнення деталей — заміна де­кількох деталей однією, або використання меншої кількості різ­них деталей. Однак, таке укрупнення елементів об’єктів проекту­вання має бути в межах розумного, оскільки іноді збільшений елемент може вступати в протиріччя з усією формою конструк­тивного рішення.

Трете питання — про використання стандартних або раніше спроектованих вузлів, агрегатів та елементів, з яких може склада­тися конструкція виробу, тобто питання уніфікації елементів конс­трукції.

Останнє питання — упровадження нової техніки. Прослідко-вується прямий зв’язок між новими прогресивними технологічни­ми рішеннями, які можуть іноді докорінно змінювати форму об’єкта проектування та тим, як це відбивається на економіці та культурі виробництва. Урахування нових технологічних досягнень дає підвищення працездатності виробництва, сприяє формуванню культурних цінностей працівників. Але, слід остерігатися захоп­лення перенесенням модних форм із однієї галу зі проектування доін-шої. Наприклад, модна тенденція в машинобудуванні — обтічність форми, за механічного впровадження у станкобудівництво набага­то ускладнила конструкцію основних деталей і відповідно процес виробництва станків.

Указані етапи розробки дизайн-проекту можна умовно врахо­вувати послідовними, але іноді вони проходять паралельно, що добре видно з таблиці (на стор.98-99). У таблиці вказані етапи розробки дизайн-проектів об’єктів технологічної діяльності (графа— «результати роботи художника-конструктора») та п’ять стадій інженерного проектування промислових виробів (графа — «стадії інженерного проектування»): технічне завдання, технічна пропозиція, ескізний проект, технічний проект, розробка робочої документації. Етапи дизайн-проектування, по суті, зливаються в єдиний процес з інженерним, і починаються ще до складання тех­нічного завдання, а закінчуються доведенням дослідного зразка до виробництва. Інженерне та дизайн-проектування створюють процес розробки виключно корисних виробів, які є зручними в ек­сплуатації, технічно досконалими, економічними та гарними. Але художнє конструювання має власні особливі завдання, тому про­цес розробки дизайн-проекту здійснюється відокремлено від про­цесу інженерного технічного проектування.

З урахуванням цих особливостей, розглянемо етапи дизайн-проектування.

J. Попередній аналіз та складання технічного завдання

Дизайнер повинен брати участь у складані технічного завдання на проектування, тому що в технічному завданні повинні бути вка­зані вимоги дизайну, які пред’являються до об’єкта проектування.

У ряді випадків, складання технічного завдання включає поперед­ній аналіз виробів. На цьому етапі дизайнер вивчає прототипи та формулює загальні завдання на основі проведення попереднього аналізу прототипів. Крім того дизайнер повинен знати та врахову­вати: технічні можливості підприємства, перспективи техніки та технології, прогресивні сучасні методи промислового виробниц­тва.

Проведені дослідження допомагають дизайнеру у формулюван­ні художньо-конструкторської проблеми та визначенні можливих шляхів їх реалізації. На цьому етапі дизайнер спільно з інженера­ми формулює необхідні вимоги, які пов’язуються основними функ­ціями об’єкта проектування.

II. Попередній аналіз та розробка художньо-конструк­
торської пропозиції

Після одержання технічного завдання на проектування дизай­нер починає розробляти попередню художньо-конструкторську пропозицію. Даний процес проходить паралельно з поглибленим аналізом вихідних проектних даних. Варіанти пропозицій оціню­ються за наслідками аналізу.

Велике значення, на даному етапі проектування, надається ефективному збору інформації. Тут можна використовувати різно­манітні методи вирішення творчих завдань (метод мозкової атаки, метод фантастичних аналогій, біоніка тощо). На основі зібраної ін­формації складається перелік умов, які безпосередньо впливають на якість об’єкта проектування. Ці умови об’єднуються в групи — відповідно до проблемних напрямків роботи. Результатом даного етапу роботи дизайнера є обґрунтовані варіанти художньо-конс­трукторських пропозиції.

III. Ескізний проект

Етап ескізного проектування — один із найважливіших мо­ментів художнього конструювання. Ескізний проект — кінцевий варіант творчої пропозиції художника-конструктора, який по­винен повністю визначити всі характеристики виробу, що про­ектується.

Вивчаючи конструктивні схеми виробів-аналогів, дизайнер по­винен ретельно дослідити ступінь раціональності компонування вузлів, зв’язків з енергетичними джерелами та наступними показ­никами виробів: вага, габарити, міцність, потужність, продуктив­ність, вартість виготовлення з урахуванням ремонту, ідповідність споживчим вимогам тощо.

На заключному етапі процес остаточного компонування ви­робу (прототипу виробу) здійснюється одночасно дизайнером та інженером-конструктором, який уточнює складові частини ос­новних вузлів, що входять у виріб, їх габарити і схематичне ком­понування.

Компонування — один із найвідповідальніших моментів розроб­ки художньо-конструкторських пропозиції та ескізів. Вузли робо­чого механізму та елементи форми компонуються в різних варіан­тах, здійснюється пошук найбільш раціональних і компози­ційно-цілісних рішень. Дизайнер повинен визначити можливі варіанти компонування та відповідні композиційні рішення, і тіль­ки після цього інженер обробляє обрані варіанти, здійснює при­близний розрахунок конструкції.

Під час ескізного проектування застосовують дві спеціальних проектних мови, які доповнюють евристичні можливості одна од­ної, тобто можливості, пов’язані з творчим пошуком найкращого рішення проектної задачі. Це мова проектної графіки та мова так званого об’ємного проектування — макетування і моделювання. Ескізи виконуються на папері у чорно-білому зображенні або в ко­льорі. Основним методом пошуку дизайнера є макетування та мо­делювання. Модель створює найбільш реальну уяву про об’єкт про­ектування, допомагає краще розуміти зв’язок виробу з людиною та середовищем.

Для визначення варіанта (варіантів) ескізного художньо-конс­трукторського проекту необхідно мати наступну інформацію:

а)         короткий опис варіантів з обґрунтуванням кожного;

б)         перелік інформаційного та наукового матеріалів, які були ви­
користані;

в)         макети та моделі, які були виконані на етапі художньо-конс­
трукторського ескізування;

г)         схеми ергономічних обґрунтувань;

д)         кольорові таблиці тощо.

Кінцевий варіант художньо-конструкторської пропозиції пови­нен відповідати всьому комплексу вимог та умов проектного за­вдання.

IV. Художньо-конструкторський проект

Характерна особливість даного етапу — обсяг роботи, що вико­нує інженер-конструктор, значно більший, ніж у дизайнера — об­раний варіант художньо-конструкторської пропозиції, у першу чергу, проробляється в технічному відношенні.

При цьому велика частина часу відводиться об’ємному моделю­ванню виробу та його окремих елементів, уточненню загальної композиції, компоновці елементів промислової графіки (тестуван­ня, цифрові таблички, щити керування та контролю, шкали тощо). Макети виконуються в натуральному розмірі.

На даному етапі художнього конструювання дизайнер повинен виконати креслення загального вигляду у відповідності з останнім, затвердженим варіантом, надати схему фарбування та рекоменда­ції щодо використання оздоблювальних матеріалів. Процесе за­твердження проекту вимагає ретельного аналізу всієї проектної документації.

У склад художньо-конструкторського проекту входять наступ­ні матеріали:

1.     Пояснювальна записка, яка включає: інформацію про завдан­
ня, яке будо поставлено перед дизайнером; вимоги до худож­
ньо-конструкторської розробки; характеристика основних тен­
денцій формоутворення виробу; ретельний опис худож­
ньо-конструкторського проекту, його техніко-економічне та
ергономічне обґрунтування, аналіз перспективного економіч­
ного ефекту; порівняльні компонувальні схеми; вимоги щодо
технології виготовлення об’єкта проектування; характеристи­
ка оздоблювальних матеріалів.

2.     Виписка з протоколу про затвердження художньо-конструк­
торської пропозиції.

3.     Креслення загального вигляду виробу та вузлів, перспективне
або аксонометричне зображення об’єкта проектування, ма­
люнки.

4.     Фотознімки або комп’ютерні варіанти зображень макетів ви­
робів і малюнків відповідно різним етапам розробки.

5.     Фотознімки або комп’ютерні варіанти зображень прототипів.

6.     Еталон зовнішнього вигляду об’єкта технологічної діяльності
або макет.

V. Робоче проектування та авторський нагляд Після затвердження художньо-конструкторського проекту ди­зайнер обробляє креслення і принципи систематизації складних поверхонь виробу, складає супроводжувальну документацію, розробляє робочі креслення, за якими будуть виготовляти виріб.

При розробці робочих креслень відповідальність дизайнера ду­же велика. Він повинен слідкувати за виконанням робочих крес­лень тих деталей та вузлів, які можуть впливати на зручність екс­плуатації та зовнішній вигляд виробу.

Дизайнер бере активну участь у процесі виготовлення дослідно­го зразка та його випробуванні. Якість дослідного зразка пере­віряється в реальних умовах експлуатації з урахуванням вимог, які є основою проектування. Дизайнер та інженер-конструктор здійснюють авторський нагляд за реалізацією проекту в умовах ви­робництва. Нагляд є також вважливою частиною процесу створен­ня нового виробу.

VI. Експертиза

Унаслідок проведеного комплексного врахування всіх вимог та узгодження окремих вимог між собою, дизайнер повинен внести в проект такі якості об’єкта, які зроблять його оптимальним для спо­живання.

Виникає питання — як одночасно відповідати усім вимогам ди­зайну та всім іншім, що були вказані раніше? Як же практично ці вимоги можуть бути реалізовані в процесі художнього проектуван­ня? Як ці вимоги втілюються в результат проектної діяльності в но­ву форму існування — у нову річ?

Для того, щоб уявити майбутній виріб або комплекс виробів, дизайнеру потрібно знати, як ці об’єкти будуть комплектуватися між собою. Тобто, у кожному конкретному проектному завданні повинно бути враховано не лише вимоги до конкретних об’єктів технологічної діяльності, але й вимоги, що ставляться до групи од­нотипних виробів. У даному випадку виникає проблема створення так званої оптимальної номенклатури виробів та оптимального асортименту виробів.

У ході розробки оптимальної номенклатури виробів з’являється необхідність оцінювання тих виробів, які в даний час виготовля­ються, таті, що є новими об’єктами технологічної діяльності. Тому експертиза промислових виробів та об’єктів проектування, яка здійснюється на основі багатогранного вивчення моделей, що виго­товляються, та порівняння їх із кращими вітчизняними і закор­донними зразками — це необхідна ділянка в процесі уточнення за­гальних вимог, що ставляться до них. Отже, експертиза повинна проводитися комплексно (рис. 12).

У процесі експертизи об’єкт оцінюється за різними аспектами в плані технологічного удосконалення, зручності користування, оптимальності ринкової вартості, оцінки користувача з точки зору доцільності та краси. Одночасно визначається, наскільки даний об’єкт проектування за своїми показниками є раціональним із точ­ки зору інтересів розвитку сучасного господарства.

Урок №9. Технологія створення дизайн-проекту

План:

1. Вимоги до дизайн-проекту.

2.     Аналіз проекту.

3.     Етапи і стадії розроблення дизайн-проекту.

Створення дизайн-проекту починають із виконання проектної пропозиції. Успішне її виконання — це запорука вдалого майбут­нього проекту, створення якісної продукції, що буде мати попит і з часом буде реалізованою в серійне виробництво.

Роботу над дизайн-проектом потрібно починати з ознайомлення із завданням та збору інформації про об’єкт технологічної діяль­ності, який потрібно розробити. На даному етапі потрібно зібрати та проаналізувати всю інформацію, яка відноситься до даного типу об’єкта проектування.

Робота починається з вивчення теми та основного художньо-конструкторського завдання. Завдання художника-конструктора полягає в тому, щоб за мінімально відведений термін зібрати мак­симальну кількість інформації про об’єкт проектування — основ­ні характеристики, загальний вигляд та форми конструкції най­кращих зразків виробів аналогічного типу об’єкта проектування. Джерелом інформації можуть бути публікації у вітчизняних та закордонних виданнях, каталоги промислових фірм та відомих виставок, зразки асортименту різноманітних фірм, інформація з Інтернету тощо. Уся зібрана про об’єкт технологічної діяльності інформація систематизується.

Прототипи об’єкта проектування ретельно і критично оціню­ються з точки зору сучасних вимог та всіх особливостей їх худож­ньо-конструкторського рішення. Слід уважно та ретельно перегля­нути всі зразки виробів, зробити аналіз позитивних та негативних якостей діючої моделі прототипу, яка, з точки зору внутрішньої конструкції, може бути обраною основною базою для проекту — проектної пропозиції.

Проектування сучасних об’єктів технологічної діяльності — це процес вирішення складного комплексу пов’язаних між собою за­вдань, з одного боку, — техніко-економічними, інженерними ви­могами, з другого — споживчими потребами людини. Дослідження споживчих властивостей об’єктів, а також, урахування соціальних вимог, що до них ставляться, дозволяють визначити конкретні ви­моги до якості виробів, які проектуються.

Вироби, як об’єкти проектування, в якості матеріальних тіл по­винні відповідати законам природи, а в якості суспільних речей — законам соціальної дійсності. До природних відносяться фізичні, хімічні, енергетичні властивості речовин, а до суспільних — ко­ристь, зручність, краса. Художнє конструювання — не мета, а за­сіб, що забезпечує зв’язок між виробництвом та споживанням. Проміжними моментами даної системи є сфера розподілу та торгів­ля. Тому, загальна модель предметної дійсності включає чотири взаємозв’язані між собою сфери діяльності — проектування, ви­робництво, розподіл, споживання.

Функції речей у суспільних процесах різноманітні. Кожна річ, як об’єкт технологічної діяльності, може виступати, як мінімум, у чотирьох якостях: як проект-ідея, продукт виробництва, товар та предмет споживання. Річ народжується у вигляді проекту, створеного конструктором спільно з художником-конструктором; набуває матеріальної форми, стає промисловим виробом унаслі­док співпраці дизайнера, інженера, працівника, а потім, перетво­рившись на товар, потрапляє до споживачів та стає предметом споживання.

Таким чином, продукт праці перестає бути простим природним тілом, обробленим засобами праці, він стає предметом споживан­ня, який володіє сукупністю корисних властивостей.

У сфері товарообміну ведучу роль відіграє споживчий попит, який безпосередньо залежить від асортименту та якості товарів. Орієнтація дизайнерів на рішення економічних завдань — найважливіша умова їх успішної діяльності. У даному розумінні, худож­ньо-конструкторську та інженерну практику можна вважати сфе­рою виробництва якості об’єктів технологічної діяльності.

Виходячи з інтересів економічності та конкурентоспромож­ності, дизайнери в процесі проектування повинні забезпечити но­визну та оригінальність форм виробів. Новизна форми, відповідно, вимагає появи нових конструктивно-інженерних рішень, які му­сять сприяти впровадженню прогресивних технологічних процесів виготовлення об’єктів виробництва. У процесі проектування ви­робів, дизайнер зобов’язаний ураховувати реальні можливості про­мисловості, сприяючи, у той же час, її вдосконаленню, ставлячи, тим самим, перед промисловістю більш складні, продиктовані ча­сом завдання.

Сучасні показники якості виробів та споживчі властивості су­часних об’єктів технологічної діяльності різноманітні: анатомічні, фізіологічні, психологічні, естетичні тощо. Тому дуже важливим є проведення ергономічного аналізу прототипів.

На даний час, ергономіка — це достатньо розвинена наука, яка має свій предмет та методи дослідження. На основі ергономічних досліджень розробляються вимоги до об’єктів технологічної діяльності, з урахуванням так званого «людського фактора».

Дана наука ергономіки спираються на дані фізіології, психо­фізіології і психології та визначають деякі вимоги до форми об’єктів проектування та особливостей технологічних процесів їх виготов­лення. Більш за все, ці вимоги стосуються об’єктів, які функціону­ють у сфері виробничої діяльності людей, тобто станків, верстатів, пультів керування тощо.

Ергономічні вимоги безпосередньо пов’язані з естетичними ви­могами, а тотожно — з вимогами економіки та технології. Тому ер­гономічне дослідження об’єктів технологічної діяльності є вагомою частиною процесу дизайн-проектування. Існують чотири групи ер­гономічних показників, за якими здійснюються ергономічні до­слідження технологічних об’єктів та оцінюється якість продукції: гігієнічні, антропометричні, фізіологічні і психофізіологічні, пси­хологічні.

Гігієнічні показники визначаються рівнями освітленості, вен­тиляції, вологості, запиленості, температури, радіації, токсич­ності, шуму, вібрації тощо.

Антропометричні показники визначаються відповідністю об’єкта розмірам та формі тіла людини, розподілу маси тіла, ураху­ванням розмірів голови і кисті руки. Антропометрична відповідність характеризується довільним визначенням параметрів конс­трукції відносно анатомічних особливостей тіла людини, його розмірів, можливостей руху, з урахуванням робочого положення та принципами користування виробами в процесі експлуатації.

Фізіологічні та психофізіологічні показники визначаються від­повідністю конструкції об’єктів проектування наступним можли­востям людини: силовим, енергетичним, фізіологічним і психо­фізіологічним (зоровим, слуховим, нюховим, дотиковим та смаковим).

Психологічні показники конструкції виробу визначаються від­повідністю навиків людини (уже закріплених та тих, що вперше формуються) із сприйняття та переробки інформації. Психологіч­на відповідність визначається особливостями відчуттів людини.

На стадії виконання проектної пропозиції виконується попе­редній ергономічний аналіз об’єктів. Стадія ескізного проекту ха­рактеризується пошуковим етапом ергономічної обробки конс­трукції, на якому, як правило, розглядають декілька варіантів рішень.

На даному етапі дизайнер повинен провести ретельний ергоно­мічний аналіз аналогів та прототипів об’єктів проектування, а та­кож детальний аналіз конкретних специфічних умов його функціо­нування (див. попередній параграф).

На пошуковому етапі дизайнер визначає перші варіанти кольо­рового рішення об’єктів технологічної діяльності. Тому ергономіч­не дослідження включає узгодження кольорового рішення з психо­фізіологічними даними сприйняття людиною кольору та кольорової гармонії, з урахуванням умов мікроклімату приміщень різного призначення (виробничого, суспільного, навчального, побутового тощо). Корекція кольорового рішення здійснюється з метою ство­рення позитивного емоційного стану людини. Ергономічне дослід­ження на даному етапі тісно пов’язане з формоутворенням об’єкта проектування.

На етапі художньо-конструкторського компонування врахову­ються та використовуються всі дані, які були отримані в процесі аналізу прототипів та в результаті пошукового етапу. Крім того, враховуються попередні варіанти кольорового рішення таїх зв’язок із формою об’єкта проектування, тому що колір дозволяє відокре­мити або згладити деякі функціональні елементи форми.

Єдність ергономічних та художньо-конструкторських рі­шень — найважливіша умова успіху процесу проектування, створення засобів виробництва та предметного середовища, яке від­повідає вимогам «людського фактора».

Матеріал і конструкція, технологія перетворення одне в дру­ге — це дуже важливий аспект художнього проектування. Усі ос­новні матеріали, що використовуються в сучасному промисловому виробництві, можна об’єднати в три групи. Це деревина, метал та пластичні матеріали (до останніх, крім пластмаси, відносяться бе­тон та залізобетон).

У різних промислових виробах матеріал та конструкція по-різ­ному впливають на форму об’єкта проектування. Перш за все, це вплив властивостей матеріалу на конструкцію виробу і навпаки. В об’єктах, де конструкція є елементарною, матеріал використо­вується в моноліті, наприклад, у посуді з пластмаси та металевих інструментах. У найпростіших конструкціях форма об’єктів у ос­новному залежить від «роботи» самого матеріалу. У більшості ви­падків матеріал впливає на форму не безпосередньо, а через конс­трукцію.

Урок №8 (продовження). Стадії дизайну об’єктів технологічної діяльності

ПОСЛІДОВНІСТЬ ХУДОЖНЬОГО КОНСТРУЮВАННЯ ОБ’ЄКТІВ ТЕХНОЛОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стадії інженерного проектування

Етапи художнього конструювання

Результати роботи художника-конструктора

Технічне завдання

Розробка технічного завдання. Попередній аналіз проектної си­туації

Узгодження з дизай­нером технічного за­вдання

Художньо-конструк­торський аналіз

Розкриття якостей аналогів і комплексу зв’язків «людина — виріб» та «людина — середовище»

Узагальнення худож­ньо-конструкторського аналізу

Технічна пропозиція

Розробка художньо-конструкторської пропо­зиції. Дослідження, що стосуються соціологіч­них, ергономічних та інших даних про об’єкт проектування. Визна­чення вимог, що ставить дизайн до виробу, який проектується. Визначен­ня художньо-конструк­торських завдань. Розробка попередніх варіантів художньо-конструкторських про­позицій. Узгодження художньо-конструк­торських пропозицій

Художньо-конструк­торська пропозиція. Дані проектних дослід­жень. Формулювання вимог дизайну щодо виробу. Формулюван­ня художньо-конс­трукторських завдань, варіанту схем компо­нування. Художньо-конструкторська про­позиція

Ескізний проект

Ескізне проектування. Аналіз та відбір худож­ньо-конструкторських пропозицій. Вивчення конструкції, ма­теріалів та технології виготовлення виробів. Розробка ескізних варіантів виробів у гра­фіці та в об’ємі (з ура­хуванням ергономіч­них вимог тощо)

Ескізний проект. Варіанти художньо-конструкторських про­позицій. Дані про конструктивні рі­шення, властивості матеріалів та техноло­гії. Ескізи та пошукові моделі виробів

Технічний проект

Художньо-конструк­торський проект. За­ключне компонування виробу. Художньо-конструкторська про-робка форми. Розробка складних поверхонь. Вибір конструкційних та оздоблювальних ма­теріалів. Моделювання та макетування. Еко­номічне обґрунтування рішення. Оформлення проекту. Узгодження технічного проекту

Художньо-конструк­торський проект. Ком­понувальні креслення виробів. Ескізи робо­чих креслень складних поверхонь. Модель або макет виробу. Поясню­вальна записка

Розробка робочої документації

Робоче проектування. Розробка креслень складних поверхонь. Розробка креслень вуз­лів та деталей. Узгод­ження робочої доку­ментації

Робочі креслення. Креслення складних поверхонь. Креслення вузлів та деталей, які є найбільш вагомими у зовнішньо­му вигляді виробів

Дослідний зразок

Участь у авторському нагляді за процесом виготовлення та випро­бування

Висока якість зразка

Процес художнього конструювання поділяється на етапи, які у методичному відношенні мають загальні риси з архітектурним проектуванням.

Художнє конструювання об’єктів проектування починається з моменту складання та видачі завдання. Бажано, щоб у процесі складання завдання брали участь дизайнери, як майбутні автори проекту. Завдання надається замовником у письмовому вигляді, іноді доповнюється схематичними кресленнями, у яких проставля­ються основні розміри об’єкта проектування. У завданні, у стисло­му вигляді, уточнюється функціональне призначення, можливий варіант конструктивно-технологічного рішення, особливі вимоги, які пред’являються до художньо-конструктивного рішення. За­вдання на художнє конструювання видається, як на перспективне проектування нового об’єкта технологічної діяльності, так і на мо­дернізацію або вдосконалення існуючого виробу.

Інженер-конструктор та дизайнер, а в деяких випадках, суміс­но з технологами та іншими спеціалістами, ретельно вивчають за­вдання і вимоги, які ставляться до об’єкта проектування.

Після детального ознайомлення із завданням, вивчення різних інформаційних джерел та діючих зразків, дизайнер приступає до розробки ескізів. Ескізи виконуються в декількох варіантах, із метою визначення художньо-конструктивного рішення об’єкта проектування.

Ескізний проект — це найкращий варіант конструк­тивного рішення об’єкта технологічної діяльності. Він виконується у вигляді креслення в ортогональних проекціях або перспективного зображення. Основна вимога до ескізного проекту — мінімум зобра­жень повинні надавати максимум інформації про об’єкт проекту­вання. Звичайно, ескізи роблять у масштабі зменшення, на відміну від заключного варіанта дизайн-проекта, який бажано виконувати в дійсних розмірах.

У процесі пошуку композиційного рішення об’єкта проектуван­ня, використовуються також об’ємно-зображувальні засоби — маке­ти. Спочатку макети виконують у невеликому масштабі, у подаль­шому, по мірі завершення форми, їх масштаби збільшуються. Макети виконуються з доступних, пластичних матеріалів (плас­тилін, глина, пінопласт) та твердих (дерево, метал, гіпс, пластмаса тощо).

У наш час на багатьох підприємствах, у конструкторських та художньо-конструкторських бюро, навчальних закладах широко використовується папір, як матеріал для виконання моделей, особливо на пошуковому етапі конструювання. Такі матеріали, як глина, пластилін, пінопласт і дерево більше підходять для більш детальної проробки форми виробу. Вони податливі і плас­тичні, але на процес виготовлення моделей витрачається більше часу та коштів.

У більшості випадків макет — це найкращий засіб пошуку ху­дожньо-композиційного рішення об’єктів технологічної діяль­ності, але основними засобами залишаються графічні зображення.

Таким чином, до першої стадії художнього конструювання від­носяться: виконання проектної пропозиції; розробка креслень, ма­люнків ескізного проекту; виготовлення макетів. Проектна про­позиція складається з ескізного проекту та пояснювальної записки, у якій коротко обґрунтовується конструктивне рішення, методи оздоблення та всі основні показники, включаючи й економічні.

Перша стадія художнього конструювання — найбільш відпові­дальна та є визначальною, тому що на цьому етапі виконується об’ємне рішення, з’являється образність та інші якості об’єкта про­ектування. Ескізний проект супроводжується демонстраційними матеріалами, які повинні володіти високими демонстраційними якостями.

Перша стадія завершується розглядом проектної пропозиції об’єкта проектування на спеціальних художньо-технічних радах та прийняттям рішень про її затвердження у відповідних інстан­ціях.

Друга стадія дизайну об’єктів технологічної діяльності це розробка дизайн-проекту. На цьому етапі також здійснюється ви­готовлення робочої моделі та виконання робочих креслень. Дизайн-проект об’єкта проектування складається з: загального вигляду виробу, виконаного в ортогональних проекціях; конструктивних розрізів; креслень вузлів та деталей; шаблонів тощо, тобто всіх про­ектних матеріалів, які необхідні для повноцінного виготовлення виробу.

Іноді друга стадія дизайну завершується виготовленням експе­риментального варіанта дослідного зразка, який обов’язково вико­нується під наглядом авторів проекту. Мета виконання дослідного зразка — уточнення компонувального рішення виробу, як у ціло­му, так і окремих його частин; перевірка та налагодження техноло­гічних процесів; перевірка економічної ефективності процесу ви­робництва тощо.

У деяких випадках, при виготовленні особливо складних ви­робів, розробка технічного проекту входить у склад другої стадії дизайн-проектування. У тому випадку, робочий проект відносить­ся до третьої стадії.

Якщо технічне завдання видається на об’єкт проектування, який уже виготовляється на виробництві, то це завдання є за­вданням із модернізації виробництва. У даному випадку, ди­зайн-проектування здійснюється не в повному обсязі, тому що повернення до стадії проектування, які були пропущені, є дуже складним та неефективним. Тобто, у процесі модернізації вироб­ництва, дизайнер не завжди бере участь у процесі проектування, або співпрацює з інженером-конструктором тільки на деяких стадіях.

Урок №8. Стадії дизайну об’єктів технологічної діяльності

План вивчення:

1. Теоретичні передумови художнього конструювання.

2.     Основні принципи художнього конструювання.

3.     Методика художньо-конструкторського аналізу.

4.     Послідовність художнього конструювання об’єктів технологічної діяльності.

Дизайн як наукова дисципліна вивчає комплекс проблем, що виникають у ході аналізу зв’язків і відносин системи «людина — виріб — середовище». Результатом їхніх досліджень є розуміння сутності проектування функціонально доцільних, технічно зроб­лених, економічно виправданих і естетично виразних виробів, що складають у сукупності оптимальне предметне середовище для життєдіяльності людини. Особливо важливим стає вивчення тих властивостей промислових виробів, що виявляються в процесі експлуатації. Сукупність таких властивостей виступає як кінцева мета створення виробу і відповідає критеріям оцінки споживачем його якості. До найважливіших споживчих властивостей про­мислових виробів відносяться: суспільна доцільність, відповід­ність призначенню, зручність експлуатації і ремонту, естетична значущість.

Вироби, що створюються за допомогою художнього конструю­вання повинні, відповідати сучасним вимогам, які висуває до них штучне предметне середовище, що безперервно змінюються та вдосконалюється.

Аналіз споживчих властивостей, а також облік сформованого в суспільстві розуміння можливих засобів задоволення людських потреб, дозволяють сформулювати визначені вимоги щодо оцінки якості проектування і виробництва промислової продукції, як ви­моги дизайну. Вони являють собою систему принципів і закономір­ностей, що відображають усю складність взаємин людини з пред­метним світом.

Комплекс вимог дизайну і сукупність споживчих властивостей виробів можна умовно розділити на чотири групи:

Ø  соціальні;

Ø  утилітарно-функціональні;

Ø  ергономічні;

Ø  естетичні.

Для того щоб оцінити сукупність суспільно корисних влас­тивостей виробу-речі, необхідно врахувати групу вимог, пов’язаних із матеріальними витратами: одноразовими — на виробництво виробів, і тривалими — на його споживання і ре­монт.

Кінцевий критерій оцінки відповідності промислових виробів вимогам дизайну — це результат порівняння величини корисного ефекту споживання речі і сумарних матеріальних витрат.

Основні принципи художнього конструювання

Художнє конструювання — новий метод проектування виробів промислового виробництва, упровадження якого повинне забезпе­чувати високу якість продукції.

Основною метою художнього конструювання є активне вдоско­налювання навколишнього середовища, естетизація матеріальної сфери праці і побуту людини.

Треба відзначити, що зміст та стадії художнього конструю­вання визначаються напрямками, за якими розвивається дизайн сьогодні.

У сфері діяльності дизайнера існують різні напрямки (спеціалі­зації), з яких найбільш поширені наступні: приладо- і машинобу­дування, засоби транспорту, вироби легкої промисловості, інстру­менти, промислова графіка тощо. Останнім часом спостерігається інтенсивний розвиток традиційних видів проектування — архітек­турного, містобудівного, промислового і нового видів дизайнерського проектування — системотехнічного, організаційно-управлінсь­кого (АСУ), соціального тощо.

Основні принципи художнього конструювання виробів про­мислового виробництва:

1.     Комплексне, одночасне вирішення утилітарно-функціональних, конструктивно-технологічних, економічних, соціальних і естетичних питань.

2.     Врахування особливостей навколишнього середовища та конкретних умов.

3.     Єдність форми і змісту.

У художньому конструювання найбільш вагомим є вирішення утилітарно-функціональних питань. Будь-який виріб, зроблений людиною, має визначене призначення і виконує відповідну функ­цію. У процесі проектування як форми виробу в цілому, так і окре­мих частин, у першу чергу необхідно прагнути до того, щоб форма виробу максимально відповідала його утилітарно-функціонально­му призначенню.

У сучасній практиці проектування сутність першого принципу можна відобразити лаконічною формулою: користь + зручність + краса. Кожний елемент даної формули являє собою сукупність наступних факторів: «користь» — техніко-економічних; «зруч­ність» — ергономічних; «краса» — естетичних. Тому в процесі ху­дожнього конструювання повноцінний результат оптимального рішення форми виробу є наслідком використання цієї формули. Не можна нехтувати окремими складовими формули на користь ін­ших (наприклад, менше уваги приділяти питанням зручності та функціональності майбутнього виробу, і за рахунок цього спрощу­вати його конструкцію, технологію виготовлення тощо).

Виріб, як об’єкт проектування, повинен відповідати оточуючо­му середовищу і конкретним умовам. Розглянемо декілька при­кладів:

1.     Планування та конструкція автобусів, які призначені для внутрішнього міського та міжміського транспортування (рейсові поїздки на великі відстані), повинні бути зовсім різні. У першому випадку, у конструкції автобуса необхідно забезпечити більш вільні проходи та більшу кількість дверей. У другому випадку, навпаки, необхідно максимальне використання площі під місця для сідання, та наявність одного виходу та одного входу.

2.     Транспортні засоби пересування в умовах півночі та півдня, тобто різних кліматичних умов, повинні мати суттєві конструктивні відмінності, технічні та експлуатаційні характеристики. Тому, на стадії визначення конструкції автобуса та матеріалу для його виготовлення, мають бути враховані температурний режим, кліматичні особливості регіону, в якому буде відбува­тись його експлуатація.

3. Питання, що пов’язані з визначенням кольору для фарбуван­ня промислових приміщень та обладнання, неможливо розв’язати в загальному вигляді, без урахування конкретних умов. Відомо, що визначення кольору інтер’єру залежить від багатьох аспектів, наприклад, характеру промислового проце­су, розмірів та завантаженості промислової площі, освітленос­ті приміщень тощо.

Таким чином, жоден об’єкт проектування неможливо розгляда­ти без урахування умов навколишнього середовища та конкретних умов експлуатації.

Єдність форми і змісту (образність). Цей принцип, з точок зору художньо-естетичних та соціальних вимог до об’єкта проек­тування, є найбільш складним і відповідальним у художньому конструюванні. Наприклад, відомо, що протягом століть фор­мується архітектура різних будинків і споруджень, поєднуючись із їхнім змістом. В історичному процесі розвитку архітектурні форми змінювалися разом із прогресивним розвитком науки, тех­ніки, мистецтва і соціальних умов життя людей. Ці зміни форм і зразків в утилітарних мистецтвах складалися головним чином із появою нових матеріалів і конструкцій, нових соціально-еконо­мічних і побутових умов, під час розвитку продуктивних сил сус­пільства.

Найбільш широко принцип єдності форми та змісту використо­вується в галузі автомобілебудування.

Образ різних типів об’єктів дизайну формується в складному творчому процесі з урахуванням основних принципів, у тому числі і принципу єдності форми та змісту.

Методика художньо-конструкторського аналізу Поняття аналізу та інших способів розумової діяльності конс­труктора (дизайнера) ми розглядали в попередніх параграфах, то­му зараз окреслимо лише особливості художньо-конструкторсько­го, функціонального та композиційного аналізу.

Художньо-конструкторський аналіз — це комплексний, ціліс­ний і різнобічний процес, у ході якого послідовно розглядають та оцінюють досконалість виробу, і зокрема: функціональність, конс­труктивність, технологічну доцільність, експлуатаційну практичність, економічність, вимоги ергономіки, раціональність компози­ції й естетичність.

Розрізняють таку послідовність художньо-конструкторського аналізу об’єктів проектування:

1)     Збір інформації з різних джерел — патентних матеріалів, каталогів і проспектів, що відносяться до аналогів заданого для проектування виробу.

2)     Підбір діючих аналогів виробу, що проектується.

3)     Аналіз функціональних вимог із визначенням зв’язку «людина — машина», «предмет — середовище» і безпеки експлуатації.

4)     Виявлення відповідності форми конструктивній основі, логіці і тектонічності форми.

5)     Аналіз відповідності матеріалів у функціональному, конструктивному і декоративному відношеннях.

6)     Аналіз технологічності виробу як в окремих елементах, вузлах і деталях, так і в цілому.

7)     Аналіз композиційного рішення цілісності форми, єдності характеру всіх елементів і відповідності форми стильовій спрямованості.

8)     Загальний висновок по виробу.

Із завдання на проект дизайнер довідується про призначення об’єкта, його принципіальну будову, технологічні можливості його виготовлення, зв’язок із предметним середовищем тощо. Дизайне­ру треба багато чого знати: як діє машина або прилад, в яких умо­вах вона буде працювати, які існують можливі типові варіанти конструкції даного об’єкта; вимоги до нього тощо.

Як правило, об’єкт має прототипи, тому їх необхідно врахову­вати в процесі проектування.

Прототипи — це вироби, що виготовлялися раніше і мають аналогічну функцію та умови експлуатації, що й об’єкт проекту­вання.

Якщо проектується зовсім новий виріб, який не має прямого прототипу, дизайнери вивчають аналогічні машини або речі.

Аналоги — це вироби, які мають подібні чи близькі за змістом функції до об’єкта проектування.

Під час художньо-конструкторського аналізу виробу особливу увагу звертають на функціональні вимоги до нього.

Функцію виробу необхідно розуміти дуже широко, обов’язково у зв’язку з діяльністю людини. Призначення виробу — це його основна функція. Комплекс функціональних вимог розподіляється за чотирма основними групами виробів:

1.     Вироби, що безпосередньо обслуговують людину (предмети побуту, одяг, взуття, меблі тощо).

2.     Вироби, що безпосередньо обслуговують людину і виконують технічну функцію (побутові прилади, електроарматура тощо).

3.     Промислові вироби, які виконують робочу функцію і частково обслуговують людину (верстати, прилади, машини, засоби транспорту).

4.     Промислові вироби, які виконують тільки робочу функцію (автоматизовані системи, вузли механізмів машини, автоматичні лінії).

До першої групи виробів ставляться дві умови:

Ø  по-перше, вироби, якими безпосередньо користується лю­дина, повинні володіти такою формою, яка б відповідала анатомії та фізіології людини;

Ø  по-друге, вони повинні мати такі властивості та якості, які б робили їх дійсно необхідними для людини. Кожна річ, яка призна­чена для безпосереднього споживання, повинна оцінюватися за власними корисними властивостями.

Вироби, що відносяться до другої групи, мають більш складну функціональну структуру, вони обслуговують людину, об’єднуючи в собі технічну та споживчі функції.

До третьої групи відносяться знаряддя праці, що вимагають від людини відповідних фізичних зусиль. Ці знаряддя праці повинні мати гарну форму, що відповідає трудовим рухам людини, а також володіти необхідними робочими властивостями.

Знаряддя праці, які самостійно виконують робочі функції, без безпосередньої участі людини, але під її контролем, відносяться до четвертої групи. Вироби даної групи мають складні комплекси керування, які поєднуються або просторово відокремлюються від них.

Однак, слід мати на увазі, що ця класифікація вимог спрощена. Багато виробів, що оточують людину, мають складні і різноманітні функції, які потребують комбінованого використання. У залеж­ності від того, до якої з груп відноситься об’єкт проектування, виз­начається відповідний комплекс функціональних вимог, що пред’являє дизайн до певного виробу.

Функціональний аналіз. Аналіз функціональних вимог — це визначення соціального значення виробу, тобто облік та оцінюван­ня всіх якостей, що характеризують зв’язок «людина — виріб».

Не менш важливим у функціональному аналізі є виявлення зв’язку «виріб — середовище». Потрібно звернути увагу на те, на скільки форма виробу за своїм характером та стильовим спря­муванням відповідає іншим елементам, які в процесі використан­ня складають комплекс виробів (наприклад, комплекс елементів, з яких складається інтер’єр приміщень різного призначення). Та­ким чином, функціональність — це зручність, раціональність, відповідність та досконалість.

Композиційний аналіз. Поняття композиція виробу, предмета, чи виробу пов’язано з поняттям їх образності і художньої вираз­ності.

Композиційна якість — кінцева фаза, до якої приходять лише після ретельного і всебічного аналізу всіх утилітарних і функціо­нальних вимог, пропонованих щодо виробу. Вироби повинні мати оригінальну композицію і цілісність форми, але це не головне, то­му що конструкції всіх виробів обов’язково повинні відповідати їх функціональним вимогам.

Послідовність художнього конструювання об’єктів техно­логічної діяльності

Художнє конструювання в поєднанні з технічним (інженерним проектуванням) утворюють єдиний процес проектування об’єктів технологічної діяльності, незважаючи на те, що процес художньо­го конструювання спрямований на виконання специфічної мети — гуманізація предметного середовища. Але, дизайнер, працюючи у творчій співдружності з іншими спеціалістами, завжди вирішує свою специфічну задачу.

Створити зроблений виріб промислового виробництва без послі­довної методичної розробки неможливо. Дизайн об’єктів технологіч­ної діяльності здійснюється поетапно, у відповідності, яка встановле­на ДСТ 103-68 «Єдиної системи конструкторської документації». У відповідності з ЄСКД, весь процес художнього конструювання скла­дається із етапів, послідовність яких указана в таблиці (графа — етапи художнього конструювання).