Газета (MS Publisher)

Газе́та (від італ. gazzetta — назва дрібної монети) — щоденне або щотижневе періодичне видання у формі складених аркушів, містить новини і коментарі.

Історія газет

Попередниками газет вважаються новинні повідомлення, що розповсюджувалися в Стародавньому Римі про події, що відбулися в місті. Переписували від руки сувої під назвою Acta diurna populi romani Щоденні справи римського народу»), вивішувалися на площах і доставлялися політикам чи просто знатним городянам. Це були дерев’яні дощечки.

Першою в світі друкованої газетою став «Столичний вісник», який почав виходити в Китаї в VIII столітті. У ній поміщали укази імператора та повідомлення про найважливіші події. Газети «друкували» з дощок, на яких вирізали ієрогліфи, покривали тушшю і робили відбитки. Ця технологія була вкрай незручною, оскільки дошка від частого покривання фарбою швидко приходила в непридатність.

Свій сучасний вигляд газети почали набувати в XVI столітті. Тоді й стало звичним сама назва «газета» — по найменуванню дрібної італійської монети gazzetta, яку зазвичай сплачували за рукописний листок новин у Венеції. Вважається, що саме в цьому місті були утворені перші бюро по збору інформації — прообрази інформаційних агентств — і виникла професія «письменників новин».

До числа перших газет, сильно нагадують сучасні нам видання, прийнято відносити газету «La Gazette», яка видавалася з 30 травня 1631 у Франції. Тираж газети налічував близько 1200 примірників, а її видавцем став, отримавши у 1630 патент на поширення новин на території Франції, дворянин Теофраст Ренодо. Політичне значення «La Gazette» було настільки велике, що деякі повідомлення в неї писали особисто король Франції Людовик XIII, а також кардинал Рішельє.

Газети набули комерційну цінність після винаходу друкування, почали випускатися в Німеччині в 1609 р., в 1616 р. – у Нідерландах.

У 1622 з’явилася перша газета англійською мовою «Weekly News», редакторами були Ніколаc Бурн і Томас Арчер.

Вдосконалення поліграфії, винахід парового верстата в 1814, роторної машини в 1846 у США та в 1857 в Англії, газетного паперу (зробленого з дерев’яної пульпи, технологія стала використовуватися в Англії в 1880-х) і підвищення грамотності збільшило випуск газет. Після появи комп’ютерних технологій вартість виробництва газет зменшилася.

Види і типи газет

за принципом територіального поширення та охопленням аудиторії — загальнонаціональні, регіональні (республіканські, обласні, крайові), місцеві (міські, районні), внутрішньокорпоративні (звернені до співробітників певної організації);

за тематикою — ділові, загальнополітичні, галузеві, рекламно-інформаційні, розважальні, змішані; також за віковим принципом — дитячі, молодіжні газети, газети для пенсіонерів тощо;

за періодичністю — щоденні (ранкові або вечірні), щотижневі, щомісячні;

за форматом — A4 (210 × 297 мм), Берлінер (470 × 315 мм), A3 (297×420 мм), A2 (420×594 мм);

за стилем оформлення — кольорові, чорно-білі і чорно-білі з кольоровими вставками;

за вартістю — платні та безкоштовні.

Інформаційні жанри

Інформаційні жанри — новина, замітка, репортаж, звіт, інтерв’ю — відрізняються оперативністю, наявністю в матеріалах подієвого приводу, розглядом окремого факту, явища.

Сенсація — найбільш ходовий товар в масовій пресі. Видавцеві він підвищує тиражі газет, приносить прибутки. Зусилля репортерів цих видань спрямовані на те, щоб кожен номер забезпечити незвичайної, захоплюючою новиною.

Інтерв’ю. Цей жанр є розмовою журналіста з однією або кількома особами, що має суспільний інтерес. Виклад фактів, висловлювання про події ведеться від імені людини, яку опитують.

Репортаж. На відміну від інших інформаційних жанрів репортаж не просто повідомляє про факти, події, а показує їх через безпосереднє сприйняття автора, як би відтворюючи картину того, що відбувається. В основі репортажу завжди знаходиться суспільно значуща подія, яка розвивається на очах у читача. Це свого роду історія події. Характерні особливості жанру — оперативність, динамічність, наочність.

Замітка. Це найпоширеніший інформаційний жанр. Він повідомляє про важливий факт, подію суспільного життя. Основні його риси — стислість викладу, висока оперативність. Відповідає читачам на питання: що, де, коли? Не дає аналізу подій.

Звіт — це розгорнуте інформаційне повідомлення про подію сфери навколишньої дійсності (конференції, засідання, симпозіуми, семінари, збори тощо), тобто про ту подію, на якому відбувається великий обмін інформацією.

Види звіту:

Прямий інформаційний звіт — відтворює подію в хронологічному порядку. Журналіст докладно відображає те, що відбувається, нічого не коментуючи.

Аналітичний звіт — розповідаючи про подію, журналіст повідомляє подробиці з деякими коментарями.

Тематичний звіт — порушує хронологічний порядок події, автор вибирає доповіді, пов’язані однією-двома темами, проблемами, відмовляється від побічних деталей і приділяє увагу виступам людей, що торкнулися обрану їм тему.

Аналітичні жанри

Коментар – цей жанр використовується для оперативного роз’яснення важливих подій суспільного життя. До недавнього часу його вважали одним із різновидів статті, яка відрізняється оперативної та гнучкою формою, застосовується для відгуку на такі явища, як документ, мова політичного діяча, виступ преси тощо. Однак незважаючи на те, що ці два жанри часто фігурують у одному ряду, між ними є істотна різниця. Коментар вимагає мінімального розміру і вибудовується, як правило, навколо одного факту (або ланцюга однозначних фактів). Стаття ж передбачає ґрунтовний аналіз явища, розкриття його різних сторін, залучення фактів різних планів.

Кореспонденція – це найбільш поширений аналітичний газетний жанр, який ґрунтується на конкретному аналізі фактів, вивченні будь-якої локальної ситуації.

Стаття — це один з найбільш поширених і складних газетних жанрів. Їй притаманні найбільша, порівняно з іншими жанрами, широта теоретичних і практичних узагальнень, глибокий аналіз фактів і явищ, чітка соціальна спрямованість.

Рецензія. З допомогою цього жанру журналіст осмислює і оцінює наукові, суспільно-політичні, художні твори. Головна відмінність рецензії від інших жанрів полягає в тому, що її об’єктом є не безпосередні факти дійсності, а факти та явища, вже вивчені, осмислені і відображені в книгах, спектаклях, кінофільмах тощо. Рецензія оцінює достоїнства і недоліки роботи, зіставляючи результати дослідження з життям, роблячи відповідні висновки.

Огляд ЗМІ — цей жанр дуже схожий з жанром рецензії, оскільки являє собою одну з форм рецензування.

Огляд — це один з найпоширеніших аналітичних жанрів, в основі якого лежить осмислення системи подій і фактів, обмежених певними часовими і географічними рамками. Огляд дає читачеві багату, різнобічну картину навколишньої дійсності, розкриває зв’язки між явищами суспільного життя, вказує на тенденцію їх розвитку.

Дослідники жанрів журналістики відзначають такі особливості огляду:

— оглядач оперує не окремим фактом, не окремим подією, а більш-менш широкої сукупністю фактів, подій, ситуацій, явищ, процесів, сторін суспільного життя. Це набір не випадкових, а ретельно відібраних фактів, з яких складається правдива картина дійсності в її певному аспекті (політика, промисловість, сільське господарство, культура тощо);

— кожен окремий факт, подія, явище розглядається автором не самостійно, а як елемент цілого.

Художньо-публіцистичні жанри

Фейлетон. Це один із сатиричних жанрів, завдання якого — викриття суспільних вад, недоліків, сприяння їх викоренення.

Памфлет – цей жанр відрізняється від фейлетону більш гострої сатиричної забарвленням, нерідко зовнішньополітичної спрямованістю. На відміну від фейлетону, який будується на одному або групі близьких один одному фактів, явищ, у памфлету більш широкого масштабу. Його призначення — вести вогонь по системі поглядів, розкрити суттєве в політиці ворога, у його ідеологічної концепції, в його методи дії

Нарис — це головний художньо-публіцистичний газетний жанр, що включає в себе всі функції ЗМК (засобів масової комунікації) з переважаючою функцією виховання. Цей жанр займає як би проміжне місце між журналістикою і літературою.

Макет газети


Презентації з теми «Інтернет»

Для того щоб «закачати» презентації з теми Інтернет. створені учнями 10-х класів, необхідно зайти на сайт www.ukr.net

Угорі сторінки знайти послугу e-disk. Login та password для доступу: school179.

Файли мають назви 10а_презентації.rar та 10б_презентації.rar.

Домашнє завдання на 09 вересня 2010 року

Теми доповідей

  1. Поняття про локальні комп’ютерні мережі.
  2. Історія виникнення мережі Інтернет.
  3. Адресація в мережі. Доменні імена.
  4. Служби та послуги мережі Інтернет.
  5. Безпека в Інтернеті.
  6. Web 2.0.
  7. Спілкування в «реальному» часі засобами Інтернету.
  8. «Електронні гроші».
  9. Соціальні мережі – переваги та недоліки.
  10. Альтернативна глобальна мережа FIDONET.
  11. Використання Інтернету для навчання.
  12. Електронна пошта, її види.
  13. On-line-ігри.
  14. Створення та «розкрутка» власного сайту.
  15. Пошук інформації в Інтернет

 

Вимоги до доповіді

1. Презентація — 10-12 слайдів.

Вимоги до презентації

  • Кожен слайд має відображати одну думку.
  • Текст має складатися з коротких слів та простих речень.
  • Рядок має містити 6-8 слів.
  • Всього на слайді має бути 6-8 рядків.
  • Загальна кількість слів не повинна перевищувати 50.
  • Дієслова мають бути в одній часовій формі.
  • Заголовки мають привертати увагу аудиторії та узагальнювати основні положення слайду.
  • У заголовках мають бути і великі, і малі літери.
  • Слайди мають бути не надто яскравими – зайві прикраси лише створюють бар’єр на шляху ефективної передачі інформації.
  • Кількість блоків інформації під час відображення статистичних даних на одному слайді має бути не більше чотирьох.
  • Підписи до ілюстрації розміщуються під нею, а не над нею.
  • Усі слайди презентації мають бути витримані в одному стилі.

2. Доповідь — 5-7 сторінок рукописного тексту, яка доповнює презентацію, а не навпаки. Обов’язкова наявність у доповіді плану та висновків.

3. На доповідь відводиться 5-7 хвилин.

 

Домашнє завдання

Дати означення таких понять: апаратні ресурси, програмні ресурси, гіперпосилання, веб-енциклопедії, дистанційні форми навчання, браузер, пошукова служба, релевантність, банер, сайт, веб-сторінка, портал, блог.

Процесор. Пам’ять.

Процесор — головна мікросхема комп’ютера, його «мозок». Він дозволяє виконувати програмний код, що знаходиться у пам’яті і керує роботою всіх пристроїв комп’ютера. Швидкість його роботи визначає швидкодію комп’ютера. Конструктивно, процесор — це кристал кремнію дуже маленьких розмірів.

Процесор має спеціальні комірки, які називаються регістрами. Саме в цих регістрах містяться команди, які виконуються процесором, а також дані, якими оперують ці команди. Робота процесора полягає у вибиранні з пам’яті у певній послідовності команд та даних і виконанні їх. На цьому і базується виконання програм. У ПК обов’язково має бути присутній центральний процесор (Central Rpocessing Unit — CPU), який виконує всі основні операції. Часто ПК оснащений додатковими співпроцесорами, орієнтованими на ефективне виконання специфічних функцій, такими як, математичний співпроцесор для обробки числових даних у форматі з плаваючою точкою, графічний сопроцесор для обробки графічних зображень, сопроцесор введення/виведення для виконання операції взаємодії з периферійними пристроями.

 

Основними параметрами процесорів є:

  • тактова частота,
  • розрядність,
  • робоча напруга,
  • розмір кеш пам’яті.

 

Тактова частота визначає кількість елементарних операцій (тактів), що виконуються процесором за одиницю часу. Тактова частота сучасних процесорів вимірюється у МГц та ГГц (1 Гц відповідає виконанню однієї операції за одну секунду). Чим більша тактова частота, тим більше команд може виконати процесор, і тим більша його продуктивність. Перші процесори, що використовувалися в ПК працювали на частоті 4,77 МГц, а сьогодні робочі частоти процесорів досягли позначки в 2 ГГц (1 ГГц).

Розрядність процесора показує, скільки біт даних він може прийняти і обробити в свої регістрах за один такт. Розрядність процесора визначається розрядністю командної шини, тобто кількістю провідників у шині, по якій передаються команди. Сучасні процесори сімейства Intel є 32- та 64-розрядними.

Робоча напруга процесора забезпечується материнською платою, тому різним маркам процесорів відповідають різні материнські плати. Зараз робоча напруга процесорів не перевищує 3 В. Пониження робочої напруги дозволяє зменшити розміри процесорів, а також зменшити тепловиділення в процесорі, що дозволяє збільшити його продуктивність без загрози перегріву.

Кеш-пам’ять. Обмін даними всередині процесора відбувається набагато швидше ніж обмін даними між процесором і оперативною пам’яттю. Тому, для того щоб зменшити кількість звертань до оперативної пам’яті, всередині процесора створюють так звану надоперативну або кеш-пам’ять. Коли процесору потрібні дані, він спочатку звертається до кеш-пам’яті, і тільки якщо там потрібні дані відсутні, відбувається звертання до оперативної пам’яті. Чим більший розмір кеш-пам’яті, тим більша ймовірність, що необхідні дані знаходяться там. Тому високопродуктивні процесори оснащуються підвищеними обсягами кеш-пам’яті.

 

2. Шини

З іншими пристроями, і в першу чергу з оперативною пам’яттю, процесор зв’язаний групами провідників, які називаються шинами. Основних шин три:

  • шина даних,
  • адресна шина,
  • командна шина.

Адресна шина. Дані, що передаються по цій шині трактуються як адреси комірок оперативної пам’яті. Саме з цієї шини процесор зчитує адреси команд, які необхідно виконати, а також дані, із якими оперують команди. У сучасних процесорах адресна шина 32-розрядна, тобто вона складається з 32 паралельних провідників.

Шина даних. По цій шині відбувається копіювання даних з оперативної пам’яті в регістри процесора і навпаки. У ПК на базі процесорів Intel Pentium шина даних 64-розрядна. Це означає, що за один такт на обробку поступає відразу 8 байт даних.

Командна шина. По цій шині з оперативної пам’яті поступають команди, які виконуються процесором. Команди представлені у вигляді байтів. Прості команди вкладаються в один байт, але є й такі команди, для яких потрібно два, три і більше байтів. Більшість сучасних процесорів мають 32-розрядну командну шину, хоча існують 64-розрядні процесори з командною шиною.

 

Шини на материнській платі використовуються не тільки для зв’язку з процесором. Усі інші внутрішні пристрої материнської плати, а також пристрої, що підключаються до неї, взаємодіють між собою за допомогою шин. Від архітектури цих елементів багато в чому залежить продуктивність ПК у цілому.

 

3. Внутрішня пам’ять

Під внутрішньою пам’яттю розуміють всі види запам’ятовуючих пристроїв, що розташовані на материнській платі. До них відносяться:

  • оперативна пам’ять,
  • постійна пам’ять,
  • енергонезалежна пам’ять.

 

Оперативна пам‘ять RAM (Random Access Memory).

Пам’ять RAM — це масив кристалічних комірок, що здатні зберігати дані. Вона використовується для оперативного обміну інформацією (командами та даними) між процесором, зовнішньою пам’яттю та периферійними системами. З неї процесор бере програми та дані для обробки, до неї записуються отримані результати. Назва «оперативна» походить від того, що вона працює дуже швидко і процесору не потрібно чекати при зчитуванні даних з пам’яті або запису. Однак, дані зберігаються лише тимчасово при включеному комп’ютері, інакше вони зникають.

Оперативна пам’ять у комп’ютері розміщена на стандартних панельках, що звуться модулями. Модулі оперативної пам’яті вставляють у відповідні роз’єми на материнській платі.

Основними характеристиками модулів оперативної пам’яті є: об’єм пам’яті та час доступу. Час доступу показує, скільки часу необхідно для звертання до комірок пам’яті, чим менше, тим краще.

 

Постійна пам‘ять ROM (Read Only Memory)

В момент включення комп’ютера в його оперативній пам’яті відсутні будь-які дані, оскільки оперативна пам’ять не може зберігати дані при вимкненому комп’ютері. Але процесору необхідні команди, в тому числі і відразу після включення. Тому процесор звертається за спеціальною стартовою адресою, яка йому завжди відома, за своєю першою командою. Ця адреса вказує на пам’ять, яку прийнято називати постійною пам’яттю ROM або постійним запам’ятовуючим пристроєм (ПЗП). Мікросхема ПЗП здатна тривалий час зберігати інформацію, навіть при вимкненому комп’ютері. Кажуть, що програми, які знаходяться в ПЗП, «зашиті» у ній — вони записуються туди на етапі виготовлення мікросхеми. Комплект програм, що знаходиться в ПЗП утворює базову систему введення/виведення BIOS (Basic Input Output System). Основне призначення цих програм полягає в тому, щоб перевірити склад та працездатність системи та забезпечити взаємодію з клавіатурою, монітором, жорсткими та гнучкими дисками.

 

Енергонезалежна пам’ять CMOS

Робота таких стандартних пристроїв, як клавіатура, може обслуговуватися програмами BIOS, але такими засобами неможливо забезпечити роботу з усіма можливими пристроями (у зв’язку з їх величезною різноманітністю та наявністю великої кількості різних параметрів). Але для своєї роботи програми BIOS вимагають всю інформацію про поточну конфігурацію системи. З очевидних причин цю інформацію не можна зберігати ні в оперативній пам’яті, ні в постійній.

Спеціально для цих цілей на материнській платі є мікросхема енергонезалежної пам’яті, яка по технології виготовлення називається CMOS. Від оперативної пам’яті вона відрізняється тим, що її вміст не зникає при вимкненні комп’ютера, а від постійної пам’яті вона відрізняється тим, що дані можна заносити туди і змінювати самостійно, у відповідності з тим, яке обладнання входить до складу системи. Мікросхема пам’яті CMOS постійно живиться від невеликої батарейки, що розташована на материнській платі. У цій пам’яті зберігаються дані про гнучкі та жорсткі диски, процесори і т.д. Той факт, що комп’ютер чітко відслідковує дату і час, також пов’язаний з тим, що ця інформація постійно зберігається (і обновлюється) у пам’яті CMOS. Таким чином, програми BIOS зчитують дані про склад комп’ютерної системи з мікросхеми CMOS, після чого вони можуть здійснювати звертання до жорсткого диска та інших пристроїв.

Базова конфігурація персонального комп’ютера.

Конфігурацію ПК можна змінювати в міру необхідності. Але, існує поняття базової конфігурації, яку можна вважати типовою:

  • системний блок;
  • монітор;
  • клавіатура;
  • мишка.

Комп’ютери випускаються і у портативному варіанті (laptop або notebook виконання). В цьому випадку, системний блок, монітор та клавіатура містяться в одному корпусі: системний блок прихований під клавіатурою, а монітор вбудований у кришку.

Системний блок — основна складова, в середині якої містяться найважливіші компоненти. Пристрої, що знаходяться в середині системного блока називають внутрішніми, а пристрої, що під’єднуються ззовні називають зовнішніми. Зовнішні додаткові пристрої, що призначені для вводу та виводу інформації називаються також периферійними. За зовнішнім виглядом, системні блоки відрізняються формою корпуса, який може бути горизонтального (desktop) або вертикального (tower) виконання. Корпуси вертикального виконання можуть мати різні розміри: повнорозмірний (BigTower), середньорозмірний (MidiTower), малорозмірний (MiniTower).

Корпуси персональних комп’ютерів мають різні конструкторські особливості та додаткові елементи (елементи блокування несанкціонованого доступу, засоби контролю внутрішньої температури, шторки від пилу).

Корпуси поставляються разом із блоком живлення. Потужність блоку живлення є одним із параметрів корпусу. Для масових моделей достатньою є потужність 200-250 Вт.

 

Основними вузлами системного блоку є:

  • електричні плати, що керують роботою комп’ютера (мікропроцесор, оперативна пам’ять, контролери пристроїв тощо);
  • накопичувач на жорсткому диску (вінчестер), призначений для читання або запису інформації;
  • накопичувачі (дисководи) для гнучких магнітних дисків (дискет).

Основною платою ПК є материнська плата (MotherBoard). На ній розташовані:

  • процесор — основна мікросхема, що виконує математичні та логічні операції;
  • чіпсет (мікропроцесорний комплект) — набір мікросхем, що керують роботою внутрішніх пристроїв ПК і визначають основні функціональні можливості материнської плати;
  • шини — набір провідників, по яких відбувається обмін сигналами між внутрішніми пристроями комп’ютера;
  • оперативний запам’ятовуючий пристрій (ОЗП) — набір мікросхем, що призначені для тимчасового зберігання даних, поки включений комп’ютер;
  • постійний запам’ятовуючий пристрій (ПЗП) — мікросхема, призначена для довготривалого зберігання даних, навіть при вимкненому комп’ютері;
  • роз’єми для під’єднання додаткових пристроїв (слоти).

 

Периферійні пристрої — пристрої, що здійснюють обмін інформацією між людиною (користувачем) і комп’ютером із метою розв’язання певних задач. До периферійних пристроїв належать пристрої введення-виведення інформації.

Пристрої введення — це пристрої, за допомогою яких можна ввести ін­формацію в комп’ютер від користувача. Стандартним пристроєм введення є клавіатура, хоча велика кількість сучасного програмного забезпечення вже орієнтована на роботу з мишею.

Клавіатура комп’ютера призначена для введення символьної та керуючої інформації.

На стандартній клавіатурі (101 клавіша) виділяють такі групи клавіш: алфавітно-цифрові, керуючі, клавіші керування курсором, функціональні, спеціальні клавіші та цифрову (малу) клавіатуру.

Маніпулятори — це пристрої введення, що забезпечують природний спосіб спілкування користувача з комп’ютером і широко використовуються в сучасних програмах, наприклад миша, джойстик, трекбол, трекпоїнт.

Найбільш розповсюдженим маніпулятором є миша, що була створена в 1963 р. Д.Енджельбартом. Існують різні типи маніпуляторів «миша», що розрізняються способом зчитування інформації (механічні, оптико-механічні, оптичні); кількістю кнопок; способом з’єднання з комп’ютером (кабельні, бездротові).

Сканер — це пристрій, що дає можливість вводити в комп’ютер зображен­ня з паперу чи іншої плоскої поверхні. Сканери розрізняються роздільною здатністю, кількістю кольорів, що сприймаються, або кількістю відтінків сірого кольору. За конструкцією розрізняються сканери ручні, планшетні, протяжні, проекційні.

Графічний планшет (дигітайзер) — пристрій для введення у комп’ютер контурних зображень по точках.

Світлове перо — пристрій, що визначає рух світла на екрані й передає інформацію про напрямок променя в комп’ютер, застосовується для вибору операцій у меню, малювання схем.

Пристрої виведення — це пристрої, призначені для виведення інфор­мації з комп’ютера у вигляді, доступному для сприйняття користувачем. Стандартними засобами для відображення візуальної інформації є монітори (дисплеї).

Монітор (від англ. to monitor — відслідковувати), або дисплей (від англ. to display — показувати) призначений для виведення на екран текстової та графічної інформації.

Екран монітора складається з множини точок, які називаються пікселами (від англ. picture element — елемент зображення). Основними характеристи­ками моніторів, реалізованих на базі електронно-променевої трубки, є роз­дільна здатність, відстань між точками на екрані, довжина діагоналі екрана.

Принтер призначений для виведення зображення на папір, плівку. Розрізняють матричні, струменеві, лазерні, термічні принтери.

Основні характеристики принтерів:

—  ширина каретки принтера, що визначає максимально можливий формат
документа;

—  швидкість друку, яка визначає кількість знаків або сторінок, що друкуються принтером за одиницю часу (секунду або хвилину);

—  роздільна здатність принтера, що визначає якість друку як кількість точок на дюйм — dpi (dots per inch) під час виведення символу.

Плоттер (графобудівник) забезпечує друк графічної інформації: схем, складних архітектурних креслень, художньої графіки, карт, тривимірних зображень високої якості.

Пристрої передавання — це пристрої, що забезпечують передавання інформації від одного пристрою до іншого.

Інформаційна система (ІС). Апаратна та програмна складові.

  1. Структура ІС.

Інформаційна система — це взаємозалежна сукупність засобів, методів і персоналу, використовуваних для зберігання, опрацювання й видачі інформації для осягнення поставленої мети.

Сучасне розуміння ІС припускає використання як основного технічного засобу переробки інформації персонального комп’ютера. У великих органі­заціях поряд із персональним комп’ютером до складу технічної бази ІС може входити мейнфрейм або суперЕОМ.

Необхідно розуміти різницю між комп’ютерами та ІС. Комп’ютери, осна­щені спеціалізованими програмними засобами, є технічною базою й інстру­ментом для ІС. Без персоналу, що взаємодіє з комп’ютерами й телекомунікаціями, уявити ІС неможливо.

Серед підсистем ІС зазвичай виділяють інформаційне, технічне, математичне, програмне, організаційне та правове забезпечення.

Інформаційне забезпечення. Призначення підсистеми інформаційного забезпечення полягає у своєчасному формуванні й видачі достовірної інфор­мації для прийняття управлінських рішень.

Технічне забезпечення — комплекс технічних засобів, які забезпечують ІС, а також відповідна документація на ці засоби й технологічні процеси. Комплекс технічних засобів становлять комп’ютери будь-яких моделей; пристрої збирання, накопичування, опрацювання, передавання та виведення інформації; пристрої передавання даних і лінії зв’язку; оргтехніка й пристрої автоматичного зчитування інформації; експлуатаційні матеріали та ін.

Математичне і програмне забезпечення — сукупність математичних методів, моделей, алгоритмів і програм для реалізації цілей і задач ІС, а та­кож нормального функціонування комплексу технічних засобів.

Організаційне забезпечення — сукупність методів і засобів, які регламен­тують взаємодію працівників із технічними засобами та між собою в процесі розробки й експлуатації ІС.

Правове забезпечення — сукупність правових норм, які визначають ство­рення, юридичний статус і функціонування ІС, що регламентують порядок одержання, перетворення й використання інформації.

2. Апаратна та програмна складові ПК.

Із наведених раніше прикладів використання комп’ютерів у житті людини зрозуміло, як відбувається взаємодія людини (користувача) й ЕОМ. Інформація, що надходить до комп’ютера, повинна відповідати вимогам конкрет­ності й однозначності. Основний робочий елемент комп’ю­тера — ЦП — працює з інформацією, поданою у двійкових кодах.

Інформація зберігається в пам’яті комп’ютера. Складовою частиною інформації є команди, які виконує ЦП для того, щоб розв’язати по­ставлене завдання. Кожна команда має свій двійковий код (машин­ний код команди), відомий ЦП. Цей код позначає певну дію, яку має виконати ЦП після добування відповідної команди з пам’яті. Дій, які відрізняються за змістом (різних команд), що їх виконує ЦП, зовсім небагато.

Це команди:

  • виконання арифметичних дій;
  • виконання логічних операцій;
  • обмін інформацією між ЦП і пам’яттю;
  • управління порядком роботи ЦП;
  • введення і виведення.

Окрім того, команда містить і позначення того місця в пам’яті, де містяться дані, за допомогою яких виконується відповідна дія.

Система  команд  ЦП — це повний набір команд, які може виконувати цей ЦП.

Щоб розв’язати конкретне завдання, комп’ютер повинен вико­нати певні дії (команди) в чітко визначеному порядку.

Програма — це записаний у певному порядку набір команд, виконання яких забезпечує розв’язання конкретного завдання.

Процес складання програм називається програмуванням. Отже, щоб розв’язати конкретне завдання, необхідно мати комп’ютер, тобто сам пристрій для здійснення операцій. В англійській мові є спеціальне слово — hardware (твердий виріб) для позначення всіх частин та пристроїв, з яких складається комп’ютер. У спеціальній літературі вживається як це англійське слово, так і відповідна назва апаратна частина.

Апаратна частина – це набір пристроїв, з яких він складається.

 

Окрім набору пристроїв, необхідно мати набір програм, що керують діями комп’ютера, — програмне забезпечення. В англійській мові є спеціальне слово — software (м’який виріб). Це слово ввели спеціально, щоб наголосити, що програмне забезпечення є рівноправною частиною комп’ютера. Але програмне забезпечення є гнучким, змінюється залежно від конкретної задачі, що розв’язується.

 

Залежно від використання програмного продукту, його можна розділити на три групи ПЗ: системне, прикладне та інструментарій технології програмування.

Системне програмне забезпечення організовує процес опрацювання інформації в комп’ютері й забезпечує нормальне робоче середовище для прикладних програм..

Прикладне програмне забезпечення призначене для розв’язання конкретних задач користувача й організації обчислювального процесу інформаційної системи в цілому.

Інструментарій технологій програмування — сукупність програм і програмних комплексів, які забезпечують технологію розробки, налагодження і вкорінення програмних продуктів.

До складу системного програмного забезпечення входять базове та сервісне програмне забезпечення:

Базове ПЗ — мінімальний набір програмних засобові, які забезпечують роботу ПК. До базового ПЗ належать: операційні системи, операційні оболонки (текстові й графічні), мережні операційні системи.

Сервісне ПЗ — програми й програмні комплекси, які розширюють можливості базового ПЗ: антивірусні програми, програми обслуговування дисків, програми архівування даних, програми обслуговування мережі.

Пакет прикладних програм (ППП) — це комплекс програм, призначений для розв’язання задач певного класу:

— ППП загального призначення — універсальні програмні продукти для автоматизації розробки й експлуатації функціональних задач користувачів та інформаційних систем у цілому: текстові редактори й процесори, графічні, електронні таблиці, системи керування базами даних, засоби презентаційної графіки, інтегровані пакети.

— методо-орієнтовані ППП включають програмні продукти, що забезпечують незалежно від предметної галузі і функцій інформаційних систем математичні, статистичні та інші методи розв’язання задач;

— проблемно орієновані ППП — програмні продукти, призначені для розв’язання будь-якої задачі в конкретній функціональній сфері.

Системи штучного інтелекту реалізують окремі функції інтелекту людини.

Офісні ППП — програми, що забезпечують організаційне керування діяльності офісу: органайзери, програми-перекладачі, засоби перевірки орфографії, словники, комутаційні ППП, електронна пошта, програмі засоби мультимедіа, настільні видавничі системи.

Інструментарій технології програмування — програмні продукти підтримки забезпечення технології програмування.

Історія розвитку обчислювальної техніки.

Перші обчислювальні машини

Неможливо точно відповісти на питання, хто саме винайшов комп’ютер. Річ у тому, що комп’ютер не є винаходом однієї людини. Комп’ютер увібрав у собі ідеї та технічні рішення багатьох вчених та інженерів. Розвиток обчислювальної техніки стимулювався потребою у швидких та точних обчислюваннях і тривав сотні років. У процесі розвитку обчислювальна техніка ставала дедалі більш досконалою. Цей процес триває і в наш час.

Леонардо да Вінчі

Вважається, що перший у світі ескізний малюнок тринадцятирозрядного десятинного сумуючого пристрою на базі коліщаток з десятьма зуб­цями був виконаний Леонардо да Вінчі в одному з його щоденників (вчений почав вести цей щоденник ще до відкриття Америки 1492 р.).

Рис.1. Ескіз пристрою Леонардо да Вінчі

Вільгельм Шиккард

1623 року (більш ніж через 100 років після смерті Леонардо да Вінчі) німецький вчений Вільгельм Шиккард запропонував свою модель шестирозрядного десятинного обчислювача, який мав складатися також із зубчатих коліщаток та міг би виконувати додавання, віднімання, а також множення та ділення. Винаходи да Вінчі та Шиккарда були знайдені лише в наш час і залишилися тільки на папері.

Рис.2 Пристрій, побудованийк за ескізами Шиккарда.

Блез Паскаль

1642 року 19-річний французький математик Блез Паскаль сконструював першу в світі працюючу механічну обчислювальну машину, відому як підсумовуюча машина Паскаля («Паскаліна»). Ця машина являла собою комбінацію взаємопов’язаних коліщаток та приводів. На коліщатках були зображені цифри від 0 до 9. Якщо перше коліщатко робить повний оберт від 0 до 9, автоматично починає рухатись друге коліщатко. Якщо і друге коліщатко доходить до цифри 9, починає обертатися третє і так далі. Машина Паскаля могла лише додавати та віднімати.

Рис. 3. Паскаліна

Готфрід Вільгельм фон Лейбніц

1673 року німецький математик Готфрід Вільгельм фон Лейбніц сконструював свою обчислювальну машину. На відміну від Паскаля, Лейбніц використав у своїй машині циліндри, а не коліщатка та приводи. На циліндри було нанесено цифри. Кожен циліндр мав дев’ять рядків виступів та зубців. При цьому перший ряд мав один виступ, другий ряд — два виступи і так до дев’ятого ряду, який мав відповідно дев’ять виступів. Циліндри з виступами були пересувними, оператор надавав їм певного положення.

Машина Лейбніца, на відміну від підсумовуючої машини Паскаля, була значно складнішою за конструкцією. Вона була здатна виконувати не тільки додавання та віднімання, але й множення, ділення та обчислювання квадратного кореня.

 

Обчислювальні машини XIX сторіччя

Чарльз Бебідж

Винахід першої програмованої обчислювальної машини належить видатному англійському математику Чарлзу Бебіджу (1830 р.). Він присвятив майже все своє життя цій праці, але так і не створив діючу модель. Бебідж назвав свій винахід «Аналітична машина». За планом машина мала діяти завдяки: силі пару. При цьому вона була б здатна сприймати команди, виконувати обчислення та видавати необхідні результати у надрукованому вигляді. Про­грами в свою чергу мали кодуватися та переноситись на перфокарти. Ідея використання перфокарт була запозичена Бебіджем у французького винахідника Жозефа Жаккара (кінець XVIII ст.). Для контролю ткацьких операцій Жаккар використовував отвори, пробиті в картках. Картки з різним розташуванням отворів давали різні візерунки на плетінні тканини. По суті, Бебідж був першим, хто використав перфокарти стосовно обчислювальних машин.

Рис. 5. Чарльз Беббідж.

Гаспар де Проні

У своїй машині Бебідж використав також технологію обчислень, запропоновану наприкінці XVIII сторіччя французьким вченим Гаспаром де Проні. Він розділив обчислення на три етапи: розробка чисельного методу, створення програми послідовності арифметичних дій, проведення обчислень шляхом арифметичних операцій над числами згідно зі створеною програмою.

 

Августа Лавлейс

Серед учених, які зробили значний внесок у розвиток обчислювальної техніки, була математик леді Августа Лавлейс — дочка видатного англійського поета лорда Байрона. Саме вона переконала Бебіджа у необхідності використання у його винаході двійкової системи обчислення замість десяткової. Вона також розробила принципи програмування, що передбачали повторення послідовності команд та виконання цих команд за певних умов. Ці принципи використовуються і в сучасній обчислювальній техніці.

 

Герман Холеріт

Чарлз Бебідж вперше висловив ідею використання перфокарт в обчислювальній техніці, але реалізовано цю ідею було тільки 1887 року Германом Холерітом. Його машина була призначена для обробки результатів перепису населення США. Також Холеріт уперше застосував для організації процесу обчислення електричну силу.

 

Картки використовувались для кодування даних перепису, при цьому на кожну людину була заведена окрема картка. Кодування велося за допомогою певного розташування отворів, що пробивалися в картці по рядках та колонках. Наприклад, отвір, що був пробитий в третій колонці та четвертому рядку, міг означати, що людина одружена. Коли картка, що мала розмір банкноти в один долар, пропускалася крізь машину, вона прощупувалась системою голок. Якщо навпроти голки з’являвся отвір, то голка проходила крізь нього і доторкалася до металевої поверхні, що була розташована під карткою. Контакт, який відбувався при цьому, замикав електричний ланцюг, завдяки чому до результату обчислення додавалася одиниця.

 

Перші електронно-обчислювальні машини

 

Перші електронні комп’ютери з’явилися в першій половині XX ст. На відміну від попередніх, вони могли виконувати задану послідовність операцій за програмою, що була задана раніше, або послідовно розв’язувати задачі різних типів. Перші комп’ютери були здатні зберігати інформацію в спеціальній пам’яті.

 

Конрад Цузе

1934 року німецький студент Конрад Цузе, який працював над дипломним проектом, вирішив створити у себе вдома цифрову обчислювальну машину з програмним управлінням та з використанням (вперше в світі) двійкової системи числення. 1937 року машина 21 (Цузе 1) запрацювала. Вона була 22-розрядною, з пам’яттю на 64 числа і працювала на суто механічній (важільній) базі.

 

Необхідність у швидких та точних обчисленнях особливо зросла під час Другої світової війни (1939—1945 рр.) перш за все для розв’язання задач балістики, тобто науки про траєкторію польоту артилерійських та інших снарядів до цілі.

 

Джон Атанасов

1937 року Джон Атанасов (американський вчений, болгарин за походженням) вперше запропонував ідею використання електронних ламп як носіїв інформації.

 

Алан Тьюрінг

В 1942—1943 роках в Англії була створена за участю Алана Тьюрінга обчислювальна машина «Колос». В ній було 2000 електронних ламп. Машина призначалася для розшифрування радіограм німецького вермахту. «Колос» вперше в світі зберігав та обробляв дані за допомогою електроніки, а не механічно.

 

Машини Цузе та Тьюрінга були засекреченими, про їх створення стало відомо через багато років після закінчення війни.

 

Говард Айкен — Марк 1

1944 року під керівництвом професора Гарвардського університету Говарда Айкена було створено обчислювальну машину з автоматичним керуванням послідовністю дій, відому під назвою Марк 1. Ця обчислювальна машина була здатна сприймати вхідні дані з перфокарт або перфострічок. Машина Марк 1 була електромеханічною, для зберігання даних використовувались механічні прилади (коліщатка та перемикачі). Машина Айкена могла виконувати близько однієї операції за секунду та мала величезні розміри: понад 15 м завдовжки та близько 2,5 м заввишки і складалася більш ніж із 750 тисяч деталей.

 

Джон Моучлі та Дж. Преспер Еккерт — ЕНІАК

1946 року групою інженерів під керівництвом Джона Моучлі та Дж. Преспера Еккерта на замовлення військового відомства США було створено машину ЕНІАК, яка була здатна виконувати близько 3 тисяч операцій за секунду. За розмірами ЕНІАК був більшим за Марк 1: понад ЗО метрів завдовжки, його об’єм становив 85 м3. Важив ЕНІАК ЗО тонн. Замість тисяч механічних деталей Марка 1, в ЕНІАКу було використано 18 тисяч електронних ламп.

 

Джон фон Нейман

Суттєвий внесок у створення ЕОМ зробив американський математик Джон фон Нейман, що брав участь у створенні ЕНІАКа. Фон Нейман запропонував ідею зберігання програми в пам’яті машини. Такі ЕОМ були значним кроком уперед на шляху створення більш досконалих машин. Вони були здатні обробляти команди в різному порядку.

 

ЕДСАК

Перша ЕОМ, яка зберігала програми у пам’яті, дістала назву ЕДСАК (Electronic Delay Storage Automatic Calculator — електронний калькулятор з пам’яттю на лініях затримки). Вона була створена в Кембріджському університеті (Англія) 1949 року. З того часу всі ЕОМ є комп’ютерами з програмами, які зберігаються у пам’яті.

 

С. Лєбєдєв – МЕОМ, ШЕОМ

1951 року в Києві під керівництвом С. Лєбєдєва незалежно було створено МЕОМ (Мала Електрична Обчислювальна Машина). 1952 року ним же було створено ШЕОМ (Швидкодіюча Електрична Обчислювальна Машина), яка була на той час кращою в світі та могла виконувати близько 8 тисяч операцій за секунду.

 

Джон Моучлі та Дж. Преспер Еккерт — UNIVAC

1951 року компанія Джона Моучлі та Дж. Преспера Еккерта створила машину UNIVAC (Universal Automatic Computer — універсальна автоматична обчислювальна машина). Перший екземпляр ЮНІВАКа було передано в Бюро перепису населення США. Потім було створено багато різних моделей ЮНІВАКа, які почали застосовуватися у різних сферах діяльності. Таким чином, ЮНІВАК став першим серійним комп’ютером. Крім того, це був перший комп’ютер, в якому замість перфострічок та карток було використано магнітну стрічку.

 

Покоління комп’ютерів

Перше покоління комп’ютерів

Такі комп’ютери, як ЕНІАК, ЕДСАК, ШЕОМ та ЮНІВАК, являли собою. лише перші моделі ЕОМ. Упродовж десятиріччя після створення ЮНІВАКа було виготовлено та введено в експлуатацію в США близько 5000 комп’ютерів.

 

Гігантські машини на електронних лампах 50-х років склали перше покоління комп’ютерів.

 

Друге покоління комп’ютерів

 

Друге покоління комп’ютерів з’явилося на початку 60-х років, коли на зміну електронним лампам прийшли транзистори. Винайдені 1948 р. транзистори, як виявилось, були спроможні виконувати всі ті функції, які до цього часу виконували електронні лампи. Але при цьому вони були значно менші за розмірами та споживали набагато менше електроенергії. До того ж транзистори дешевші, випромінюють менше тепла та більш надійні, ніж електронні лампи. І все ж таки найдивовижнішою властивістю транзистора є те, що він один здатен виконувати функції 40 електронних ламп та ще й з більшою швидкістю, ніж вони. В результаті швидкодія машин другого покоління виросла приблизно в 10 разів порівняно з машинами першого покоління, обсяг їх пам’яті також збільшився. Водночас із процесом заміни електронних ламп транзисторами вдосконалювалися методи зберігання інформації. Магнітну стрічку, що вперше було використано в ЕОМ ЮНІВАК, почали використовувати як для введення, так і для виведення інформації. А в середині 60-х років набуло поширення зберігання інформації на дисках.

 

Третє покоління комп’ютерів

 

Поява інтегрованих схем започаткувала новий етап розвитку обчислювальної техніки — народження машин третього покоління. Інтегрована схема, яку також називають кристалом, являє собою мініатюрну електронну схему, витравлену на поверхні кремнієвого кристала площею приблизно 10 мм2. Перші інтегровані схеми (ІС) з’явилися 1964 року.

 

Поява інтегрованих схем означала справжню революцію в обчислювальній техніці. Одна така схема здатна замінити тисячі транзисторів, кожний 3 яких у свою чергу уже замінив 40 електронних ламп. Інакше кажучи, один крихітний, але складний кристал має такі ж самі обчислювальні можливості, як і 30-тонний ЕНІАК!

 

Швидкодія ЕОМ третього покоління збільшилася приблизно в 100 разів порівняно з машинами другого покоління, а розміри набагато зменшилися.

 

Четверте покоління комп’ютерів

 

Четверте покоління — ЕОМ на великих інтегрованих схемах.

Розвиток мікроелектроніки дав змогу розміщати на одному кристалі тисячі інтегрованих схем. Так, 1980 р. центральний процесор невеликої ЕОМ вдалося розташувати на кристалі площею 1,6 см2. Почалася епоха мікрокомп’ютерів. Швидкодія сучасної ЕОМ в десятки разів перевищує швидкодію ЕОМ третього покоління на інтегральних схемах, в 100 разів — швидкодію ЕОМ другого покоління на транзисторах та в 10 000 разів швидкодію ЕОМ першого покоління на електронних лампах.

 

П’яте покоління комп’ютерів

 

Нині створюються та розвиваються ЕОМ п’ятого покоління — ЕОМ на надвеликих інтегрованих схемах. Ці ЕОМ використовують нові рішення у архітектурі комп’ютерної системи та принципи штучного інтелекту.

Двійкова система числення.

Подання чисел десяткової системи числення у двійковій.

Переведення чисел з десяткової системи числення у двійкову і навпаки.

А тепер нам слід навчитися подавати будь-яке число у вигляді комбінації нулів та одиниць. Це подання повинно бути однознач­ним, тобто різним числам повинні відповідати різні комбінації.

Система числення — це система запису чисел за допомогою певного набору знаків.

У звичній для нас системі запису чисел — десятковій системі числення (Історично ця система виникла при використанні для лічби пальців на руках)— для запису чисел використовуються десять цифр: 0, 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. У цій системі будь-яке ціле невід’ємне число подається за допомогою степенів числа 10 (100=1; 101=10; 102=100; 103=1000; 104=10000 …). Число 10 є осно­вою цієї системи числення.

Дійсно, якщо число менше за 10, то записується відповідна йому одна цифра.

Якщо число більше або дорівнює 10, але менше за 100, то воно подається двома цифрами: перша показує кількість повних десятків, що містяться в числі, друга — кількість одиниць в остан­ньому неповному десятку.

Наприклад: 87=80+7=8∙10+7=8∙101+7∙100=8710.

Індекс внизу вказує систему числення, в якій записане вихід­не число.

Якщо число більше або дорівнює 100, але менше за 1000, то для його запису використовуються вже три цифри. Перша цифра — це кількість повних сотень, що містяться в числі, друга цифра — кількість повних десятків у останній неповній сотні, третя циф­ра — кількість одиниць в останньому неповному десятку.

Наприклад: 645=600+40+5=6∙100+4∙10+5=6∙102+4∙101+5∙100=64510.

Двійкова система числення — це система, в якій для запису чисел використову­ються дві цифри, 0 і 1. Основою двійкової системи числення є число 2.

Для запису числа у двійковій системі використовується подання цього числа за допомогою степенів числа 2.

Розглянемо на прикладах, як подаються числа за допомогою степенів числа 2.

Спочатку наведемо таблицю значень степенів числа 2.

п

0

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

2П

1

2

4

8

16

32

64

128

256

512

1024

Скориставшись цією таблицею, можна записати:

0=0∙20

1=20=1∙20

2=21=1∙21+0∙20

3=2+1=21+20=1∙21+1∙20

4=22=1∙22+0∙21+0∙20

5=4+1=22+20=1∙22+0∙21+1∙20

6=4+2=22+21=1∙22+1∙21+0∙20

7=4+2+1=22+21+20=1∙22+1∙21+1∙20

25=16+8+1=24+23+20=1∙24+1∙23+0∙22+0∙21+1∙20

120=64+32+16+8=26+25+24+23=1∙26+l∙25+l∙24+1∙23+0∙22+0∙21+0∙20.

У загальному вигляді подання цілого невід’ємного числа за до­помогою степенів двійки записується так само, як і подання (1) з §6 із заміною числа 10 на число 2:

,                      (2)

Коефіцієнти  у цьому виразі є двійкові цифри 0 або 1, причому ап=1.

Запис числа у двійковій системі відбувається так само, як і в де­сятковій: першою записується цифра ап, другою — цифра ап-1 і т. д., останньою — цифра а0.

Двійковий код числа — запис цього числа у двійковій системі числення.

Таким чином, двійковим кодом числа є послідовність коефіцієн­тів з подання (2). У наведених прикладах двійкові коди мають вигляд:

0=

02

5=

1012

1=

12

6=

1102

2=

102

7=

1112

3=

112

25=

110012

4=

1002

120=

11110002

Зверніть увагу: Коефіцієнти в поданні (2) повинні набувати лише одне з двох значень: 0 або 1. Це забезпечує однозначність такого подання.

Якщо один із коефіцієнтів більше 1, то відбувається перехід до наступного степеня числа 2.

Наприклад:

22п=12п+1; 32п=(2+1)2п= 12п+1+12п.

Старший коефіцієнт завжди дорівнює 1, тобто двійковий код завжди починається з 1 (так само, як і десятковий запис числа не може починатися з нуля).

Щоб краще усвідомити, як отримується двійковий код певно­го числа, уявімо собі послідовність розрядів, кожний з яких може містити тільки одну з двійкових цифр 0 або 1, тобто один біт інформації. Надалі під бітом і розрядом будемо розуміти те саме.

Пронумеруємо розряди справа наліво. Номер найправішого (молодшого) розряду дорівнює нулю. Номер найлівішого (стар­шого) розряду дорівнює показнику найбільшого степеня двійки, що міститься в числі. Отже, загалом кількість розрядів, врахо­вуючи нульовий, на один більша за номер старшого розряду (як­що, наприклад, номер старшого розряду дорівнює 7, то загалом ми маємо 8 розрядів з номерами від 0 до 7). Номер кожного роз­ряду дорівнює показнику відповідного степеня двійки.

Вміст розряду з номером п (п≥0) дорівнює 1, якщо 2п бере участь у поданні числа у вигляді суми степенів двійки, і дорів­нює 0, якщо не бере участі.

Подивимось, як отримується двійкове подання, наприклад, числа 25. Спочатку скористаємось нижнім рядком таблиці на малюнку 1. Число 25 подається у вигляді суми чисел з цього рядка: 25=16+8+1. Кожне число береться тільки один раз — це забезпечує однозначність двійкового коду. Потім вибрані чис­ла замінюються відповідними до них степенями двійки з верх­нього рядка таблиці: 16=24, 8=23, 1=20; 25=24+23+20. І, нарешті, розряди, номери яких дорівнюють числам, що виб­рані з верхнього рядка таблиці (4, 3, 0), заповнюються одиниця­ми, а решта — нулями.

25=16+8+1=24+23+20=

=

1∙24

+1∙23

+0∙22

+0∙21

+1∙20

п

4

3

2

1

0

ап

1

1

0

0

1

 

 

Завдання.

Записати числа у десятковій системі числення, перевести їх у двійкову систему числення: 12+N, 18+N, 34+N, 53+N, 16+N, 123+N, 1024+N,  де N – ваш номер за списком у журналі.

 

Властивості інформації. Інформаційні процеси.

Властивості інформації.

  1. Повнота : якщо вас повідомлять, що буде контрольна, але не зазначать, з якої теми та з якого предмету, то інформація буде неповною.Ця властивість характеризує якість інформації і визначає достатність даних для ухвалення рішення. Ніж повніше дані, тим ширше діапазон методів, що можна використовувати в ході інформаційного процесу;
  2. Достовірність : якщо вам скажуть, що контрольна буде завтра, а насправді вона буде післязавтра, то інформація буде недостовірною. При реєстрації сигналів завжди є присутнім якійсь рівень сторонніх сигналів — «інформаційний шум». Якщо корисний сигнал зареєстрований більш чітко, чим сторонні сигнали, достовірність інформації буде більш високої;
  3. Адекватність — це ступінь відповідності реальному об’єктивному стану справи. Неадекватна інформація утворюється звичайно при створенні нової інформації на основі неповних або недостовірних даних. До створення неадекватної інформації може привести і застосування неадекватних методів до повних і достовірних даних;
  4. Корисність : якщо ви дізнаєтеся, що контрольна буде з певної теми математики, то отримана інформація буде для вас корисною.
  5. Своєчасність : якщо ви дізнаєтеся про контрольну вже після її проведення, то отримана інформація буде несвоєчасною.
  6. Зрозумілість : якщо інформацію про контрольну передати азбукою Морзе, яку ви не знаєте, то така інформація буде для вас незрозумілою. Це міра можливості одержати ту або іншу інформацію. На ступінь доступності інформації впливають одночасно як доступність даних, так і доступність адекватних методів для їхньої інтерпретації;
  7. Об’єктивність : Це поняття є відносним. Елемент суб’єктивності вносять методи. Наприклад, ті самі події, які зафіксовані в історичних документах різних країн, виглядають цілком по-різному. Інформація про об’єкти, отримана за допомогою фотознімків, більш об’єктивна, чим отримана за допомогою рисунків;

Формування уявлень про інформаційні процеси.

Дані є складовою частиною інформації, що являють собою зареєстровані сигнали. Під час інформаційного процесу дані перетворюються з одного виду в інший за допомогою методів. Обробка даних містить в собі множину різних операцій.

Основними операціями є:

  • збір даних — накопичення інформації з метою забезпечення достатньої повноти для прийняття рішення;
  • формалізація даних — приведення даних, що надходять із різних джерел до однакової форми;
  • фільтрація даних — усунення зайвих даних, які не потрібні для прийняття рішень;
  • сортування даних — впорядкування даних за заданою ознакою з метою зручності використання;
  • архівація даних — збереження даних у зручній та доступній формі;
  • захист даних — комплекс дій, що скеровані на запобігання втрат, відтворення та модифікації даних;
  • транспортування даних — прийом та передача даних між віддаленими користувачами інформаційного процесу. Джерело даних прийнято називати сервером, а споживача — клієнтом;
  • перетворення даних — перетворення даних з однієї форми в іншу, або з однієї структури в іншу, або зміна типу носія.

Предмет і задачі інформатики.

Слово «інформатика» походить від французького слова Informatique, утвореного в результаті об’єднання термінів Informacion (інформація) і Automatique (автоматика), що виражає її суть як науки про автоматичну обробку інформації.

Під інформатикою в даний час розуміється комплексна наукова й інженерна дисципліна, що вивчає всі аспекти розробки, проектування, створення, оцінки, функціонування комп’ютерних систем переробки інформації, їх застосування і впливу на різні галузі соціальної практики.

Предмет інформатики складають такі поняття:

  • апаратне забезпечення засобів обчислювальної техніки;
  • програмне забезпечення засобів обчислювальної техніки;
  • засоби взаємодії апаратного і програмного забезпечення;
  • засоби взаємодії людини з апаратними і програмними засобами.

Як видно з цього списку особлива увага приділяється питанням взаємодії. У інформатиці методи і засоби взаємодії називають інтерфейсом. Методи і засоби взаємодії людини з апаратними і програмними засобами називають користувальним інтерфейсом. Відповідно існують апаратні, програмні й апаратно-програмні інтерфейси.

Основна задача інформатики — впровадження і розвиток передових технологій, а також автоматизація етапів роботи з даними, методичне забезпечення нових технологічних досліджень.

У складі основної задачі інформатики сьогодні можна виділити наступні напрямки для практичних додатків:

  • архітектура обчислювальних систем (прийоми і методи побудов систем, призначених для автоматичної обробки даних);
  • інтерфейси обчислювальних систем (прийоми і методи керування апаратним і програмним забезпеченням);
  • програмування (прийоми і методи розробки комп’ютерних програм);
  • перетворення даних (прийоми і методи перетворення структур даних);
  • захист інформації (узагальнення прийомів, розробка методів і засобів захисту даних);
  • автоматизація (функціонування програмно-апаратних засобів без участі людини);
  • стандартизація (забезпечення сумісності між апаратними і програмними засобами).